Продаж моєї трикімнатної квартири мав стати початком нового щасливого життя разом із сином, але став моїм найбільшим горем. — Ми будемо однією великою родиною, — обіцяв Олег, забираючи гроші, проте реальність виявилася набагато страшнішою.

Коли мого Павла не стало, світ навколо ніби втратив свої кольори, перетворившись на суцільну сіру пляму. Ми прожили разом майже сорок років, і кожен куточок нашої квартири нагадував про його присутність. Його капці біля порога, недочитана газета на столі, навіть запах м’яти, яку він так любив додавати у чай. Самотність оселилася в моїй оселі настільки міцно, що тиша почала тиснути на вуха. Син Олег навідувався щонеділі, але я бачила, як він поспішає. У нього своє життя, своя родина, своя Мар’яна. Я ж не хотіла бути тягарем, тому мовчала про те, як сильно мені бракує простої розмови за вечерею.

Одного разу, коли осінній вітер особливо сильно стукав у вікно, я прийняла рішення. Продам нашу велику трикімнатну квартиру, де кожен сантиметр нагадував про втрату, і допоможу дітям. Олег з Мар’яною якраз планували розширюватися, бо їхня тісна оселя зовсім не пасувала для молодої сім’ї, яка мріє про затишок. Гроші від продажу стали б вагомим внеском. Я була впевнена, що це ідеальний план. Вони купують великий будинок, а я переїжджаю до них, у невелику кімнатку, щоб допомагати з побутом, готувати обіди та просто не бути самотньою.

Процес продажу пройшов швидко. Я залишила собі лише кілька пам’ятних речей та фотографії. Коли я передавала ключі новим власникам, серце стиснулося, але думка про нове життя з сином давала сили. Я уявляла, як ми разом снідатимемо, як я буду чекати їх з роботи, як знову стану потрібною. Мар’яна спочатку здавалася задоволеною. Вона посміхалася, дякувала за допомогу і навіть радилася зі мною щодо кольору штор у новій вітальні.

Переїзд відбувся у суботу. Будинок був розкішним, просторим, з великими вікнами. Мені виділили кімнату на мансардному поверсі. Вона була маленькою, але світлою. Я розставила свої книжки, повісила портрет Павла і відчула полегшення. Проте це відчуття тривало недовго.

Вже через тиждень атмосфера почала змінюватися. Перші дзвіночки з’явилися на кухні. Я звикла прокидатися рано і готувати сніданок для всіх. Мені здавалося, що свіжі сирники або млинці — це найкращий прояв любові.

— Мамо, ми не снідаємо так щільно, — сказав Олег одного ранку, відсуваючи тарілку.

— Але ж це домашнє, корисне, — заперечила я.

— Ми звикли до кави та пластівців, — втрутилася Мар’яна, навіть не глянувши на мене. — І взагалі, я не люблю, коли на кухні зранку так багато запахів смаженого.

Я промовчала. Ну що ж, смаки бувають різні. Наступного дня я вирішила просто помити підлогу та витерти пил, поки вони були на роботі. Хотіла зробити сюрприз. Коли Мар’яна повернулася, вона не зраділа.

— Навіщо ви переставили мої вази? — запитала вона холодним тоном.

— Я просто хотіла протерти полиці, там було трохи пилу.

— Я сама знаю, де і коли мені прибирати. Це мій дім, і я прошу нічого не чіпати без мого дозволу.

Її слова кололи. Я відчула, як у серці починає наростати тривога. Невже я тут справді зайва? Вечори ставали все тихішими. Вони зачинялися у своїй спальні або сиділи у вітальні, обговорюючи справи, про які мені не розповідали. Коли я намагалася приєднатися до розмови, Мар’яна раптово згадувала про якусь термінову справу або починала гортати стрічку в телефоні, демонструючи повну відсутність інтересу до моїх слів.

Одного разу я випадково почула їхню розмову за зачиненими дверима. Я просто йшла на кухню за водою і мимоволі зупинилася, почувши своє ім’я.

— Олеже, я так більше не можу, — голос Мар’яни був роздратованим. — Вона всюди. Я не відчуваю себе господинею.

— Мама просто хоче допомогти, вона ж дала гроші на цей будинок, — тихо відповів син.

— Те, що вона дала гроші, не дає їй права встановлювати тут свої порядки. Я почуваюся так, ніби за мною постійно стежать. Кожен мій крок під контролем. Навіть у холодильнику вона все переставляє.

— Мар’яно, заспокойся. Куди їй тепер іти? Вона ж усе продала.

— Це не мої проблеми. Ми мали обговорити кордони раніше. Тепер я вдома як у гостях. Мені некомфортно навіть просто вийти на кухню у піжамі.

Я стояла в коридорі, затамувавши подих. Мої руки тремтіли. Я ніколи не думала, що моя присутність може викликати таку неприязнь. Я ж намагалася бути непомітною, корисною. Я віддала все, що мала, щоб вони були щасливими.

Наступного дня за вечерею я вирішила поговорити відверто.

— Діти, я бачу, що вам важко зі мною. Можливо, я роблю щось не так?

Олег опустив очі в тарілку, а Мар’яна випрямилася, ніби чекала цього моменту.

— Знаєте, Маріє Іванівно, — почала вона, — нам справді складно ділити побут. Ви інша людина, у вас інші звички.

— Але я можу підлаштуватися! — вигукнула я. — Скажіть, що змінити, і я зроблю.

— Справа не в цьому, — Мар’яна зітхнула. — Нам потрібен особистий простір. Ми молода пара, нам хочеться бути тільки удвох.

— І що ж мені робити? — мій голос затремтів.

— Ми думали про це, — сказав Олег, нарешті глянувши на мене. — Можливо, ми підберемо для тебе невелику орендовану квартиру неподалік? Ми будемо допомагати з оплатою.

— Орендовану? — я не вірила своїм вухам. — Ви пропонуєте мені, на старості літ, поневірятися по чужих кутках після того, як я вклала всі гроші в цей дім?

— Мамо, не перебільшуй, — роздратовано кинув син. — Це буде гарна квартира, сучасна. Тобі буде там спокійніше.

— А як же мої гроші? Це ж був мій внесок.

— Ми віддамо їх з часом, — втрутилася Мар’яна. — Зараз у нас багато витрат на ремонт та меблі. Ти ж розумієш.

Я зрозуміла все. Я була потрібна лише як фінансовий ресурс. Коли ж гроші стали частиною фундаменту їхнього благополуччя, сама я стала зайвим елементом декору, який не вписується в їхній стильний інтер’єр.

Минуло ще кілька тижнів. Ставлення до мене ставало все гіршим. Зі мною майже перестали вітатися. Мар’яна готувала їжу тільки на двох, залишаючи мені порожню каструлю на плиті. Коли я намагалася поговорити з Олегом, він відмахувався, посилаючись на втому.

— Ти знову за своє, мамо? — питав він. — Ми ж домовилися. Шукай варіанти.

Одного вечора я сиділа у своїй кімнатці і дивилася на фото Павла. Його добрі очі ніби запитували: як ми до цього дійшли? Ми ж виховували сина в любові, вчили його повазі. Де ми схибили?

Я згадала, як Олег маленьким біг до мене, коли впав і розбив коліно. Як я сиділа біля його ліжка довгими ночами. Тепер він навіть не питає, як я почуваюся. Він став чужим, повністю підкореним волі своєї дружини.

Конфлікт загострився в суботу, коли до них мали прийти друзі.

— Маріє Іванівно, ми будемо святкувати новосілля з друзями, — сказала Мар’яна вранці. — Було б краще, якби ви на цей час кудись пішли. Ну, прогуляйтеся в парку або сходіть до подруги.

— Але ж у мене немає подруг тут поблизу, ти ж знаєш. І на вулиці дощ.

— Ну, тоді посидьте у себе в кімнаті і не виходьте. Нам не хотілося б зайвих запитань від гостей.

— Зайвих запитань про те, хто я така? — мій голос став твердим від образи.

— Ви знаєте, що я маю на увазі. Не псуйте нам свято.

Я зачинилася у себе. Весь вечір знизу лунав сміх, гучна музика та звуки веселощів. Я сиділа у темряві, бо мені було соромно навіть увімкнути світло. Я відчувала себе злочинницею у власному домі — хоча який він тепер власний? Це був красивий замок, побудований на моїх надіях, які тепер розбилися на друзки.

Коли гості розійшлися, я почула, як вони прибирають. Мар’яна щось весело розповідала Олегу. Вони були щасливі. Без мене.

Вранці я зібрала свою невелику валізу. Я зрозуміла, що не можу більше залишатися там, де мене не хочуть бачити. Де кожен мій подих викликає роздратування.

— Куди ти збираєшся? — запитав Олег, побачивши мене з сумкою.

— Я йду. Ви перемогли. Я не буду заважати вашому щастю.

— Ой, перестаньте драматизувати, — Мар’яна з’явилася з-за його спини. — Де ви будете жити?

— Знайду де. Світ не без добрих людей.

— Мамо, почекай, — Олег зробив крок до мене, але Мар’яна взяла його за руку.

— Нехай іде, якщо хоче. Це її вибір. Вона завжди любила влаштовувати сцени.

Я вийшла за поріг, навіть не озирнувшись. Дощ уже вщух, але холодне повітря пронизувало до кісток. У моїй кишені була лише невелика сума грошей, яку я встигла відкласти з пенсії. Я не знала, куди йду. Можливо, до сестри в інше місто, можливо, спробую знайти хоч якийсь прихисток.

Ідучи по вулиці, я бачила у вікнах інших будинків світло. Там люди вечеряли, сміялися, сперечалися, але вони були разом. Я ж залишилася сама, віддавши все найцінніше тим, хто цього зовсім не цінував.

Тепер я живу в маленькій кімнатці у далекої родички. Тут немає дорогого ремонту, вікна старі і пропускають протяги. Але тут мене не вважають зайвою. Тут я можу вільно пити чай і не боятися, що мій запах комусь заважає. Син дзвонить раз на місяць, щоб спитати, чи я ще жива. Він не питає про гроші, не запрошує в гості. Для них я стала сторінкою, яку вони успішно перегорнули.

Часто я думаю про те, що зробила не так. Чи варто було довіряти найріднішим? Чи можна взагалі купувати любов і місце в родині за гроші? Тепер я знаю відповідь, але вона занадто дорога. Моя історія — це не казка про щасливе старіння, а сувора реальність, де вдячність виявилася менш важливою за квадратні метри та особистий спокій.

Кожного вечора, засинаючи, я намагаюся згадати не той холодний будинок, а нашу стару квартиру з Павлом. Там було тісно, меблі були старими, але там панувала душа. Тепер у мене немає ні душі, ні дому. Тільки спогади, які гріють дедалі менше.

Дорогі читачі, як би ви вчинили на моєму місці? Чи можна пробачити таку поведінку власній дитині?

Будь ласка, поставте свою вподобайку під цією історією та напишіть у коментарях свою думку. Для мене дуже важливо знати, що я не одна у цьому світі зі своїми думками. Ваша підтримка допомагає мені триматися. Напишіть, що це важливо, адже кожна така розповідь — це чиєсь прожите життя.