– Проходь, чого став, рота роззявив. У тебе немає такого і ніколи не буде! Роззява! Роззява! – почав дражнитися товстий хлопчисько, крутячи в руках нову машинку.
– А ти, а ти… ти товстий! Ось! – вимовив Сиепанко і примружив очі.
– Заздри мовчки, – хмикнув гладкий хлопчик. – Це тому, що мені є що поїсти. Мене мамка смачно годує. Пирогами, пельмешками, а твоя баця тобі кістки тільки дає гризти, – додав хлопчисько і вибухнув гучним реготом.
Степан від образи з усієї сили стиснув губи, вони тут же побіліли. Хлопчик ріс з бабусею, матері своєї не знав.
Харчувалися вони на мізерну пенсію бабусі, зрозуміло, що ледве зводили кінці з кінцями.
Бабуся була старенька, ледве ходила, тому Степанкові доводилося все нести на своїх тендітних дитячих плечах.
– І коли бабця твоя кінці віддасть, тебе в дитячий будинок запроторять. Ось там і пізнаєш щастя, – ніяк не вгамовував хлопчисько.
– Звідки знаєш? – сторопів Степанко і закліпав очима.
– Мати сказала, – сухо випалив той і, діставши з кишені цукерку, почав голосно шелестіти фантиком.
Степанко не чув, що ще ніс хлопчисько, він був геть вражений новиною.
Схопивши з лавочки перетягнутий ізолентою іграшковий самоскид, який він знайшов в смітнику, хлопчик побіг додому.
По дорозі він думав про те, як буде самісінькоий, без бабусі, нікому не потрібний.
– Бабусю, ти тільки живи, добре? – вбіг хлопчик в будинок, розмазуючи по обличчю сльози.
Старенька підвелася з ліжка і присіла на його краєчок:
– Степанку, ти чого, внучок? Куди ж я подінуся? – додала бабуся і голосно закашлялась.
– Тарас сказав, а йому – мати.
– Не слухай ти його, він нехороший. Приляжу я, – ледь чутно промовила старенька і знову лягла в ліжко.
Степанко дивився на неї і розумів, що бабуся зовсім слабка. Стала багато кашляти, майже не встає з ліжка.
Але грошей на ліки не було, до того ж вони ще були повинні в сусідньому магазині.
Степан зупинився перед старим дзеркалом в передпокої і голосно промовив:
– Я зможу!
Через кілька хвилин він уже стояв у аптеці.
– Тітонько, ну давайте я вам підлогу помию. Бабусі дуже потрібні ліки. Вона без них не виживе, а мене в дитячий будинок здадуть, – нарікав Степанко, ледве стримуючи сльози.
– Туди тобі й дорога! А ну йди звідси! – аптекарка злісно замахнулася рукою. – Іди, кому сказала.
– Хто вам так дозволив розмовляти з дитиною? – втрутилася молода дівчина, яка весь цей час стояла біля вітрини.
Аптекарка відразу ж зніяковіла і почала виправдовуватися.
– Що з бабусею? – поцікавилася незнайомка.
– Хворіє, кашляє, – тихо відповів хлопчик.
– Зараз купимо все, що їй потрібно, – відповіла дівчина і почала називати аптекарці незнайомі хлопчикові слова.
Старенька пішла на поправку, дівчина дуже часто відвідувала і хлопчика, і його бабусю.
Коли бабусі не стало, Уляна усиновила дитину, який за цей час дуже звик до неї.
…Цією незнайомкою була я. Степану зараз двадцять п’ять років. Він відучився на лікаря і дуже дбайливо ставиться до людей похилого віку.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
