fbpx
життєві історії
Прохолода приємно освіжила гаряче лице дівчини. “Що ж робити? – бурмотіла Віка. – Погодитися? Але ж він бабій, ловелас!” “Куди ти поділася?” – пролунав за спиною приємний чоловічий голос, перервавши боротьбу розуму і моральності. Віка обернулася и в прямому сенсі наскочила на Микиту, першого красеня їх відділу, того самого колеги, що в’ється за нею весь сьогоднішній корпоратив. Руки хлопця спритно обняли дівчину.

Віка вийшла з банкетного залу. Музика, сміх і крики колег залишилися за зачиненими дверима. Корпоратив в основній фазі: навіть сором’язливі співробітники забули про комплекси і наввипередки брали участь в нескінченних конкурсах і розіграшах.

Прохолода приємно освіжила гаряче лице дівчини.

– Що ж робити? – бурмотіла Віка. – Погодитися? Але ж він бабій, ловелас!

Міркування Вікині стосувалися колеги, чиї несподівані, але дуже бажані залицяння стрімко руйнували старанно вибудовані нею моральні оплоти.

– Куди ти поділася? – пролунав за спиною приємний чоловічий голос, перервавши боротьбу розуму і моральності.

Віка обернулася и в прямому сенсі наскочила на Микиту, першого красеня їх відділу, того самого колеги, що в’ється за нею весь сьогоднішній корпоратив. Руки хлопця спритно обняли дівчину.

– Пусти, – невпевнено вімовіла Віка.

– Чому? – грайливо-ображено прошепотів хлопець и міцніше притиснув її до себе.

– Тому, – відчуваючи себе останньою дурепою, відповіла Віка.

В ту ж мить губи Микити торкнулися її щоки, а потім, ніжно, губ.

Віка припинила опір, їй хотілося, щоб поцілунок тривав вічно. Ще вранці вона навіть уявити не могла, що ввечері ось так буде цілуватися з Микитою, про якого мріяла майже півроку.

– Давай втечемо! – запропонував Микита. – Дістали дитячими іграми і танцюльками. Ніхто не зверне увагу на нашу відсутність. Шеф увійшов в раж, та й всі інші теж!

– Давай! – відповіла Віка, згодна в ту мить бігти з Микитою хоч на край землі.

…Микита метушився по кухні, уникаючи дивитися Віці в очі. Він варив каву, пропонував приготувати бутербродів, питав, що ще вона бажає з’їсти на сніданок.

Віка машинально відповідала на питання, а сама намагалася зустрітися поглядом з хлопцем, сподіваючись побачити в його очах ніжність чи навіть любов.

– Як пити хочеться, – бурмотів Микита, – це ж треба було так вчора набратися. Голова болить…

– Випий чаю, – дбайливо запропонувала Віка, а сама відчула озноб від кінчиків пальців на ногах до маківки.

«Дурепа!» – подумки лаяла вона себе. – «Навіщо пішла з ним? На що сподівалася? Бабій! Мається тепер, не знає, як позбутися мене».

Образа і злість захлиснули її, вона рішуче відсунула чашку з кавою, піднялася, вимовила:

– Піду, мабуть. Ти не турбуйся. Все нормально.

Микита здивовано подивився на Віку:

– Ідеш?

– А ти хочеш, щоб я залишилася? – глузливо запитала дівчина.

Микита опустив очі. Віка вийшла з кухні. Збиралася не поспішаючи, але хлопець з кухні так і не вийшов. Довго возилася з замком, напевне від сліз, що завісою стояли в очах…

Решту святкових днів Віка жила як у півсні.

Згадувала банкет, Микиту, їх ніч… її першу ніч з чоловіком… Навіщо вона піддалася на вмовляння Микити? Ні, у неї є виправдання – вона вже давно сумирно любила його, навіть не намагаючись якось натякнути йому про свої почуття. Адже він – красень, та ще й розумник, а вона – сіра тихенька мишка, яка цілими днями не підводить голову відмклавіаткри комп’ютера.

Перший ранок робочого тижня холодив Викині щоки морозом, сніг рипів під ногами, які ледве плетуться до будівлі, де вона зустріне Микиту. Може бути, вона навіть провалиться під землю від сорому.

Опустивши голову, нікого і нічого не помічаючи, Віка брела до ганку, але несподівано уткнулась в когось. Ніжні руки обняли її за плечі. Віка підняла очі – Микита!

– Ти? – прошепотіла вона, ледве стримуючи сльози.

– Я, – посміхаючись, сказав Микита, – прости мене, Віко. Я змучився за вихідні, не знав, де тебе шукати. Навіть адреси не запитав у тебе, придурок!

Віка недовірливо дивилася на нього.

– Що ти на мене так дивишся? – злякався Микита. – Невже тобі зі мною було так погано? Прости мене. Я ж не знав, що ти… Ну що ти ще не це… І ти теж хороша, могла б попередити, – скоромовкою випалив Микита, уважно вдивляючись в обличчя дівчини.

Віка, не в силах нічого сказати, продовжувала мовчки дивитися на Микиту.

– Ну не мовчи ти так! Відповідай, чому ти пішла? Я тобі противний?

– Ненормальний, – нарешті вимовила Віка, – я думала, що це я тобі противна.

Микита засміявся, ніжно поцілував дівчину, не звертаючи уваги на співробітників компанії, що здивовано поглядають на новоявлену парочку.

Цей зимовий холодний ранок зігрів і об’єднав їх. Відтоді вони не розлучалися.

Колеги спочатку з недовірою дивилися на те, що відбувається, довго не могли заспокоїтися, навіть розділилися на два табори.

Одні бажали щастя закоханим, інші тихенько шепотіли Віці, що Микита ненадійний товариш. Віка слухала, посміхалася, нічого не говорила у відповідь. А через пару місяців закохані поєднали табори звісткою про своє весілля.

– Маришко, клич чоловіків, вечеря холоне, – погладивши доньку по шовковистим кучерикам, ласкаво промовила Віка.

П’ятирічна Маришка вибігла з кухні з криком:

– Тато, мама чоловіків вечеряти кличе!

– Яких це чоловіків наша мама кличе? – підроблено суворо запитав Микита, увійшовши в кухню. На руках у нього тихенько сопів тримісячний Санечка.

– Ось цих чоловіків, – цілуючи Микиту і сина, відповіла Віка, – моїх улюблених і дорогих!

– Яка ж ти гарна! Я люблю тебе! – прошепотів Микита, ніжно цілуючи красуню-дружину.

Тетяна В.

Джерело

Фото – freepik.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook