Провідала я недавно сусідку Тетяну і в ту ж мить зрозуміла, що мені терміново потрібен новий ремонт. Того ж вечора я зателефонувала дочці і попросила грошей, але від її відповіді мені стало погано.
справа в тому, що десять років тому від мене пішов чоловік. До іншої, навіть не моєї ровесниці: та пані на 2 роки старша за мене. Моя колишня однокурсниця. Раніше ми спілкувалися однією компанією, і вона його в мене забрала.
Звичайно, чоловік вигадав купу пояснень та звинувачень. Що я все життя була якась не така, що він терпів мене лише через дітей. Але тепер, коли вони виросли, може пізнати щастя у житті.
Так, у нас народилися син та донька. Я пожертвувала своєю молодістю, зовнішністю, здоров’ям. І тепер виявилася «якоюсь не такою». Звичайно, коли ти начальник у будівельній фірмі, є гроші та влада, стара жінка вже не здається таким цікавим варіантом.
Можна знайти когось іншого, хай і на кілька років старше, але доглянутіше. Аби не так нудно було.
Потім пішов і син, він старший за свою сестру і весь пішов у батька. Висловив мені все, що в нього накипіло за роки юності. Звичайний конфлікт, батьки та діти. Слово за слово, ми сильно посперечалися і він пішов із дому.
Потім виявилося, що колишній чоловік допоміг йому з окремим житлом і тепер Максим живе з якоюсь дівчиною. Зі мною спілкуватися не хоче, поради мої його не цікавлять і взагалі, тепер він дорослий. Що ж, добре, я не проти.
Але тепер і донька Юля мене покинула. Недавно мені сказала, що їй треба деякий час відпочити від нашого спілкування. Рідній матері сказала. І чому?
Я просто попросила її про послугу. Так, для цієї послуги потрібно було небагато грошей. Але хіба для рідної матері можна щось шкодувати? Та й сума там була не така вже й велика, практично копійки.
Справа в тому, що місяць тому моя сусідка Тетяна покликала мене до себе у гості. Ми живемо одна навпроти одної, і будинки у нас майже одного розміру. Я не робила жодних прибудов, і вона також. Тільки розширила площу під клумбу.
Так ось, запросила вона мене до себе, але не попередила, що в неї на мене чекатиме така краса. Я не люблю мінімалізм, але це щось неймовірне!
Кожна кімната сяє. На стінах нічого не висить, навіть лампа світить яскраво, але її і не помітиш на білій вишуканій стелі. Ванна кімната – витвір мистецтва. Душова кабіна та ванна, все в одному стилі. Якісь такі матеріали, що й цятку найменшу не побачити. Ні порошинки, нічого. І при цьому – дуже затишно.
Я розповіла дочці побачене того ж дня увечері. Сама я схилялася до ремонту з натуральних матеріалів: дерево, бамбук, камінь, шкіра. Але тільки тоді я зрозуміла, наскільки не мав смаку мій вибір. Адже до того злощасного моменту я вважала свою житлоплощу найвишуканішою в окрузі. Але це виявилося зовсім не так.
Юля мене вислухала, висловила співчуття, але більше нічого не сказала. Бачите, вона у мене працює за кордоном. Отримує дуже добрі гроші, навіть машину купила. І протягом останніх трьох років ремонтом будинку займалася вона. Ну як, тобто вона передавала кошти, а я описувала робітникам, що має вийти.
Розумієте, у нашій родині тільки я маю почуття смаку. Діти завжди вчилися, колишній чоловік просто заробляв гроші. А я ходила на виставки, курси, фестивалі. Я навіть маю кілька сертифікатів, які доводять мою компетентність.
За бажання я легко можу сказати, який кольоротип підходить людині, глянувши на неї лише мигцем. Так буває. Але з інтер’єром у мене, звісно, трапилося фіаско.
Ось я й попросила у рідної доньки ще кілька фінансових внесків, але заради справи. Справа, звичайно, зовсім не швидка. Але гарячими слідами можна було б переробити хоча б частину будинку. А меблі я вже сама б обміняла на більш відповідні. В Інтернеті це можна провернути, не встаючи з дивану.
Проте я не встигла доказати, як дочка мене зупинила. Вона сказала мені, що більше не може спонсорувати мої «хотілки». І я маю жити як жила. А я ще так перехвилювалася тоді, що мені нічого розумного для відповіді просто на думку не спадало. Так і мовчала у слухавку. А донька продовжила.
Вона почала мене звинувачувати в тому, що я живу за її рахунок на широку ногу, завжди хочу чогось недосяжного і напрягаю людей навколо, зокрема й її. А їй, бачте, це не подобається. Тож ніяких більше мені ремонтів. І сидіти мені в старій кімнаті, з дерев’яною стінкою і хутром на стільцях. Наче я перед цим не сказала, що так, я згодна, я раніше була не права.
Тепер все. Дочка трубку бере дуже рідко і спілкується лише на абстрактні відсторонені теми. Запитує про сина, про здоров’я. Грошима вона допомогти вона не збирається. Це, на мою думку, свідчить про те, що вона теж від мене відвернулася. Як і її батько та й брат.
Коли я думала про те, що робитиму наприкінці своїх років, у мене навіть думки не виникало про самотність.
Але життя – не казка. скоріше, дуже сумна драма. Але ж так хочеться звичайного, людського щастя як у всіх.
А де його взяти?
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
