fbpx
життєві історії
Прихистила я племінницю. Кажу сестрі: – А мене ти попередила, що твоя дочка до мене прибиральницею за зарплату їде? – – Ти не думай, що ми, сільські дурненькі, ми в банківських справах теж дечого розуміємо. Договорчик складемо, квартирку свою в заставу нам віддаси

– Ти не думай, що ми, сільські дурненькі, ми в банківських справах теж дечого розуміємо. Договорчик складемо, квартирку свою в заставу нам віддаси.

…Прихистила я племінницю. Дітей своїх немає, чоловіка теж, сумно самій, хоч вовком вий. Ось і прихистила – удвох якось веселіше. Іванка вчитися вирішила у нас в місті, ледве-ледве у матері своєї відпросилася з села.

Жили ми з Іванкою душа в душу. Вона до мене як до старшої сестри ставилася, завжди поради запитає, поплачеться про кохання своє нерозділене. Господарство Іванна на себе взяла, хотіла хоч якось мене віддячити. Я вже й забула, що це таке – на кухні стирчати. Завжди чисто, все випране, випрасуване. Я дивувалася: звідки у дівчини сил стільки? Навчанню ж треба час приділяти, а не Попелюшкою підробляти, говорила часто я їй. А вона сміялася, мовляв, їй не важко.

Ідилія скінчилася, коли Іванна відучилася. Приїхала по неї її мати і почалося, м’яко кажучи, вимагання.

Виявилося, що я неправильно їх зрозуміла. Вони не просили, щоб Іванна пожила у мене, а їхнє прохання полягало в тому, щоб Іванна у мене працювала! І, як родичці, мені зробили знижку! І тепер я маю віддати племінниці її чесно зароблену за ці п’ять років зарплату. А це, ні багато ні мало, цілих 808 744 гривень. У них навіть зошити з розрахунками були.

– Там, де ціни вищі я підняла – інфляція, самі розумієте, – розвела руками племінниця. – У мене все-все записано і підраховано.

Іванна вручила мені кілька важких зошитів. Я їх швидко перегорнула, до речі, мені їх на пам’ять залишили навіть.

Я отетеріла, чесно скажу. Майже п’ять років вона мовчки все записувала і вираховувала все-все!

– Тітко Олено, мені б відразу все отримати. Я будинок купити хочу та кілька корівок, господарство підніму, – скромно опустивши очі, повідомила мені Іванка

– Можна і в розстрочку, але тоді з відсотками буде. Ти не думай, що ми дурненькі сільські, ми в банківських справах теж дечого розуміємо. Договорчик складемо, квартирку свою в заставу нам віддаси. Та й велика в тебе зарплата, швидко розрахуєшся! – заявила сестра.

Я дивуюся все більше і більше.

– Добре, давай порахуємо, сестричко! – зло відповіла я. – Кімната в моїй квартирі коштує 8 тисяч в місяць. Множимо, так, скільки Іванна тут прожила? Нехай буде, в середньому 10 місяців на рік, от і рахуємо. Продукти мої були, ті, що ти з села передавала, Іванна сама їла. Не буду брати за фактом, втомлюся  вираховувати, візьму по прожитковому продуктовому мінімуму, там близько 3500 на місяць на дорослу людину. За ці роки, по 10 місяців на рік, виходить… виходить…. теж не мало. Отже, віднімаємо і виходить у нас ось що. Ви, дорогі мої родички, повинні мені ще трохи більше 80 тисяч. Я розумію, що таких грошей у вас немає, отже готова увійти в становище: я прощаю вам борг, але натомість я ніколи більше не побачу ваші фізіономії! Ясно?

– Ні вже, про оренду треба було відразу домовлятися, так не піде! – тупнула ногою сестра.

– Що? А мене ти попередила, що твоя дочка до мене прибиральницею за зарплату їде? Я б її на поріг не пустила, хай би орендувала, – заперечила я.

– Я тебе попереджала! Відразу сказала, що Іванка тобі допомагати буде, а ти вже в боргу не залишися! І не говори, що такої розмови не було!

– Все, досить цього балагану. Ідіть звідси, обидві! – я вказала пальцем на двері.

З сестрою і племінницею я навряд чи ще буду спілкуватися. А так, то нічого собі вони розумні – і пожити безкоштовно, і грошей зрубати захотіли! Ото апетити у них! А я, наївна, 5 років раділа, як же добре з племінничкою жити! Сміх і гріх, як кажуть.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page