Ой, і яку ж це доньку виховала наша сусідка.
Я живу в селі. Багато, що про всіх знаю. А особливо про тих, хто живе поруч.
З чоловіком Миколою ми дуже побожні, кожної неділі ходимо до церкви, а коли настає піст, суворо дотримуємося всіх настанов.
Тож не дивно, що наш синок Андрійко, і донька Анна теж виросли хорошими християнами. Ми частенько читаємо Біблію і щоразу відмовляємо молитву перед їжею. Тож в тому плані в нашій сім’ї все добре.
Чого не можна сказати про нашу сусідку. От і сім’я непутяща. Хоч і до церкви їм 5 хвилин іти, але ніколи вчасно не прийдуть. Завжди мусять запізнитися.
В цій сім’ї тільки мати Марія тягнеться до церкви, а от її чоловік Олег і діти Вікторія та Любомир, зовсім не хочуть йти до церкви.
Завжди перед службою чула верески і гамір, бо чоловік не хоче йти в храм. “Бурі” трішки стихли, коли Олег ще до початку вторгнення виїхав за кордон.
Та це все одно не допомогло. Діти все одно пручалися і на всі намагання матері привчити їх до церкви, тільки те і робили, що огризалися. Дивна ця сімейка.
А мати Марії, Галина Петрівна, якщо і вийшла б до церкви хоча б раз на рік, то було б добре.
Можливо і через це дітям так не хочеться йти до Бога. Щось в них зовсім нема вдячності за дар життя. Але нехай, це вже їхня справа.
Але от нині знову та ж сама ситуація.
Приводить моя сусідка своїх дітей нині до церкви і таке враження, ніби, як на прив’язі привела, зовсім в них не було бажання там бути.
Віка замість того, щоб хреститися і службу слухати уважно, стоїть і розглядає, хто в чому одітий. А Любомир тільки те і робить, що кривляється Віці. Ну як так можна вести себе в церкві?
Ось що ви думаєте? Як можна було так виховати дітей? А ви б змушували ходити дітей до церкви, якщо б вони не хотіли?
Автор – “АанГа”
Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.
Передрук категорично заборонено!
У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
Недавні записи
- Свого сина Галина Петрівна не виховувала. Принесла “в подолі” і віддала своїй мамі. Мій чоловік виріс такою чудовою людиною завдяки бабусі. Дай Бог їй здоров’я. І коли в нас народилася дитинка, свекруха, яка вела не дуже гарне життя, почала мене вчити, як виховувати Миколку. Бо бачте, він мені колись на голову вилізе. – Надто сильно ти про нього піклуєшся. Самостійним він ніколи не стане!
- До сина на ювілей з пустими руками я не йшла. В невістки маленька дитина, і вона відразу ж попередила, що всю гостину вона буде замовляти. Ну, думаю, скільки там тих суш в коробочці. Я стала ні світ ні зоря, котлет насмажила, олів’є приготувала, огірки і помідори вквасилися. – Ви сідайте на диван! З хвилини на хвилину має доставка під’їхати. – Та чого чекати! В мене все є. – Я давай витягати продукцію з сумки. Я ж і подумати не могла, що невістка так на це відреагує. Відтепер буду на гостину до них йти, як пані: телефон в сумочку і все!
- Свекруха моя знову умудрилася вчудити! Ну скільки пояснювали, просили людину – все одно своє гне. Ось і зараз. Але вона весь час забуває про це прохання, ну або навіть абсолютно свідомо ігнорить його. Притягла дитині розумний телефон, який, само собою, у малого вже є
- Оскільки у нього за містом невелике господарство, є живність – коза. кури-качки – та город, його дні з коханою жінкою мають бути дуже насиченими. Підйом із самого ранку. Потім робота. Догляд за тваринами та майбутнім урожаєм. Неспішно, без фанатизму. Але щоб аж до обіду. Потім невелика перерва й знову працювати – все, як у наших предків. Вони роботи не боялися і жили сто років. Моя квартира в центрі Луцька йому як п’яте колесо
- Учора моя невістка Олена мала 36 років. Та я поїхала у місто до дітей на два дні раніше – щоб усе їй допомогти, разом приготувати всілякої домашньої смакоти – голубців, завиванців, холодцю, перців нафарширувати, торт спекти, млинців з сиром солодких . Привезла з села всього свого – курку, качку свої, свининки на холодець купила в сусідів, яєць – теж своїх, мочка і сиру, тільки зробила. Ну й овочів-фруктіва, само собою. Ледве доперла все маршруткою! А сьогодні вже поїхала зранку додому, наплакалася всю дорогу і заспокоїтися не можу – ну так прикро! Ну хіба так можна??? Все запхала в холодильник і не глянула. А відмітили – просто сором