Ми переселенці, приїхали в Бровари з Сумщини, де живе мама чоловіка. Орендували собі квартиру окремо, бо мама чоловіка мешкає в приватному будиночку на околиці, нам розташування не підходить, та й, чесно кажучи, хочеться жити окремо.
Ми жили на Сумщині, там у мене є квартира від бабусі. Але ще весною ми звідти виїхали в Бровари, в більш спокійне місто, з якого родом мій чоловік і де мешкає його мама.
Василь мій перевівся на роботу в місцеву службу, в я якій він працював на Сумщині, діти наші пішли тут в садочок і школу, я трохи підробляю віддалено.
Клавдія Петрівна давно на пенсії. Мама чоловіка вже літня людина, вона народила Василя досить пізно. свекруха моя жінка дещо дивакувата, але цілком добра, приходить зараз часто до нас в гості, вона рада. Що ми тепер біля неї.
А щоб не сидіти вдома і мати якийсь додаток до пенсії, мама Василя вже кілька років продає домашні закрутки, яблука й квіти на узбіччі дороги, на маленькому «стихійному» риночку.
Я вже сказала, що ми переселенці і зареєстровані як ВПО, тому раз на місяць отримуємо від держави і Червоного хреста гуманітарну допомогу.
Треба сказати, вона нас дуже виручає, зараз все таке дороге, а зарплати у нас маленькі. Тому ці продукти нас рятують в прямому сенсі, ми навіть картоплю майже не купуємо, перейшли на крупи, нут, макарони. Дають також муку, цукор, рис, олію, різні крупи, консерви, тушонку, згущене молоко.
У нас навіть улюблений сімейний десерт тепер – дешеві вафельні коржики, перемащені згущенкою – діти в захваті від такого тортику. Зверху тру шматочок шоколаду чи посипаю горішками – краще від цукерок. А гроші, які заробляємо, йдуть на оренду квартири, комуналку, одяг і на інші життєві потреби, бензин для нашої машинки – зайвої копійки нема, життя зараз не дешеве.
Але я вважаю, що нам гріх жалітися – ми в своїй країні, у мирному місті, в теплі в добрі, як то кажуть. Та ще й з такою підтримкою харчами. У нас будинок старий, панельний, в центральному районі міста і, на щастя, навіть коли вимикають світло, у нас при цьому є вода, газ, теплі батареї – ну хіба не щастя?
Так от, повертаюся до своєї розповіді. Гуманітарку, яку ми отримуємо, тримаємо в ящиках у прихожій. Мама чоловіка часто зазирає на чай, онуків побачити, зі мною побалакати.
Одного разу, якраз знаючи про її візит, вирішила вафельний тортик намастити, залізла в ящик і помітила, що пляшечок зі згущенкою якось менше, ніж було. Того разу я мало на це звернула увагу, подумала, що Вася на роботу, може взяв.
Але потім я аналогічну картинку помітила з консервами, тушонкою, олією і макаронами. Не по багато, але по кілька баночок таки періодично меншає.
Я почала здогадуватися, звідки ноги ростуть, але не поспішала нікому нічого казати. Адже окрім мами чоловіка ніхто чужий більше до нас не ходить.
Мені просто дивно: ну якщо тобі чогось не вистачає чи хочеться – то візьми й скажи, ми поділимося, пригостимо, навіщо брати тайком?
Ну, але то таке. Думаю, поспостерігаю за ситуацією, якщо це мене почне напружувати – скажу Василю, нехай проведе з Клавдією Петрівною виховну роботу.
Але те, що сталося далі, нікуди не налазить!
Йду я оце вчора однією вулицею, якою не ходжу часто, вздовж тротуару люди з сіл і приватного сектору понавозили різних товарів, торгують.
Метрів за п’ять помічаю в ряду продавців і куртку та шапку Клавдії Петрівни – дійсно стоїть моя свекруха, перед нею на тротуарі теж розкладений на продаж її домашній крам, кілька людей його розглядають, вона їм щось пропонує. Тому не помічає мене, а я спостерігаю трохи звіддаля.
Серед товарів, які виклала на продаж мама Василя – наші консерви, тушонка, згущене молоко, кілька пачок макаронів і пляшок олії. Все це з нашої гуманітарної допомоги!
Я не стала підходити до свекрухи на стільки, щоб вона мене помітила, не влаштовувала ніяких сцен. Вдома все розповіла чоловіку. Василь попросив нічого не казати його мамі, не відмовляти їй приходити в гості, а ящики з продуктами ми просто перенесли в свою спальню, склали в шафу й під ліжко.
Коли сьогодні завітала Клавдія Петрівна і не побачила у передпокої ящиків, вона якось зніяковіла і навіть почервоніла, як мені здалося. Але ніхто з нас на цю тему не зроним і слова. Нехай все так і лишається.
Автор – Олена К.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com