Діти назвали дочку Василиною. Я нічого не говорила, але вони почали її кликати Вася, а все тому, що вона в них четверта дівчинка, а вони мріяли про хлопчика.
Все життя я прожила в місті.
З чоловіком у нас своя трикімнатна квартира. Діти вже дорослі і живуть своїм життям.
Дочка має своє ательє, де сама і шиє. Живе з чоловіком і двома дітками в квартирі, яка перейшла у спадок моєму зятю від його бабусі і дідуся.
Сім’я в них хороша, діти виховані.
Син же таке вчудив, що годі й словами описати.
Я говорила, щоб приводив мені Назар невістку в хату, місце ж є для всіх. Анна також з міста, але не нашого. Батьки звичайні роботяги.
Прожили молодята десь рік на орендованій, а коли мала на світ з’явитися перша дитинка, вони прийшли до нас, щоб ми допомогли їм придбати хатинку в селі.
І ми і свати дали всі свої заощадження. Хоча, одразу ж скажу, що я довго відмовляла Назара від цієї затії. Я в селі ніколи не жила, але приблизно знаю, як там треба наробитися.
Хатинку вони купили невеличку, дерев’яну, але син там менш більш поробив все для зручностей.
Ось вони і стали жити за тридцять кілометрів від нас.
Син мій працював на будові, а ось Анна моя ніяк з декрету не може вилізти.
На даний час в них п’ятеро дітей.
Я старалася приїжджати якщо не кожні вихідні, то через раз, щоб допомагати. Окрім дітей вони і курочок завели і невеличкий город садили.
Я жіночка не до землі. Все життя пропрацювала, як каже мій чоловік, при владі, але на пенсії часу багато, тому приходиться допомагати молодим.
Я вже не молода, але завжди з манікюром, акуратною стрижкою, також і одяг в мене модний, я стараюся бути сучасною і не піддаюсь старості.
А ось на невістку мою лячно й глянути.
– А для чого мені все це в селі? Мені і так добре, аби діти були здорові.
Та здорові діти це добре, але себе також треба пильнувати. Я цього не розумію.
Але що ще мене здивувало найбільше.
Свою наймолодшу дочку син з невісткою назвали – Василиною.
Як на мене, гарне ім’я, хоча в глибині душі я розуміла, що вони надіялися на хлопчика, а Боженька подарував їм п’яту донечку.
Василині скоро чотири рочки виповниться.
І ось приїжджаю я в село в суботу, а Василинка на вулиці, замурзана вся, грається в футбол з сусідським хлопчиком.
– Вась, Вась, пасуй!
Я ще подумала, чому Вась, це ж дівчинка. А через годинку Анна покликала всіх дітей до столу.
– Вася, роздай усім виделочки і серветочки і про бабусю не забудь.
– Анно, що за Вася? Може мені хтось в цій хаті це пояснити?
– А ми так Василинку завжди гукаємо, – сказала Вікторія, найстарша онучка.
Я очі витарабанила.
– Анно, це правда? Вона ж дівчинка! Ну який Вася. Діти ж сміятися будуть.
Невістка сказала, щоб я до цього не пхалася, як хочуть так і називають. Син слова Анни підтримав.
Я їхала додому і так собі думала. Хай вже їм буде Василина Васею, лиш би вже з тими дітьми заспокоїлися. Бо що за багато, то вже не здорово.
А як би ви відреагували на таку “кличку”?
Автор – Наталя У
Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.
Передрук категорично заборонено!
У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
