Ранок чотирнадцятого лютого пахнув не квітами, а пилом від старих штор і розчаруванням, яке Олег приніс у пакеті з найближчого маркету. — Тримай, Катю, це тобі, — сказав він, навіть не знімаючи вуличну куртку, ніби забіг до мене на хвилину за дорученням.

Ранок чотирнадцятого лютого почався не з аромату кави чи ніжних слів, а з різкого звуку розірваного поліетилену. Олег стояв біля ліжка, тримаючи в руках пакунок, який виглядав так, ніби його щойно витягли з кошика для розпродажів у найближчому супермаркеті. Його обличчя не виражало ні трепету, ні радості, лише втому людини, яка нарешті поставила галочку навпроти неприємного пункту у списку справ.

— Тримай, Катю, це тобі. Там якраз акція була, продавець сказала, що зараз усі таке беруть.

Я взяла коробку. Картон був тонким, кути трохи зім’яті, а на звороті чітко виднівся слід від зірваного цінника, який залишив по собі липку брудну пляму. Це були парфуми, назву яких я ніколи не чула, але дизайн флакона кричав про свою бюджетність. Солодкувато-нудотний запах пробивався навіть крізь закриту кришку, нагадуючи дешеве освіжувач повітря для автомобіля.

— Дякую, Олеже. Ти справді вибирав це для мене чи просто схопив перше, що потрапило під руку біля каси?

Він знизав плечима, навіть не дивлячись мені в очі. Його погляд був прикутий до екрана телефона, де він уже перевіряв робочу пошту.

— Яка різниця? Головне, що привітав. Ти ж сама казала, що увага дорожча за подарунки. Ось тобі увага.

— Увага — це коли знають, що я терпіти не можу солодкі аромати, бо від них у мене паморочиться голова. Ти за вісім років нашого шлюбу міг би це запам’ятати.

— Ой, починається. Тобі вічно все не так. Інші жінки були б раді й такому, а ти знову шукаєш привід для сварки.

Олег розвернувся і пішов на кухню, залишаючи мене наодинці з цією коробкою, що стала символом нашого згасаючого вогнища. Я підійшла до вікна. Надворі панувала сіра лютнева холоднеча, мокрий сніг повільно осідав на підвіконня, перетворюючись на брудну кашу. У кімнаті пахло старістю від давно не праних штор і чимось кислим — мабуть, учорашньою вечерею, яку ми їли в повному мовчанні.

Я згадала наші перші свята. Тоді він міг годинами шукати саме ту квітку чи книгу, про яку я випадково згадала. Його пальці тремтіли, коли він простягав мені скромний згорток, а в очах світилося щось таке, що гріло краще за будь-який обігрівач. Тепер замість тепла залишилася лише звичка і бажання витратити якомога менше зусиль.

За сніданком напруга стала майже відчутною фізично. Олег гучно сьорбав чай, не відриваючись від новин. Я дивилася на його руки — колись рідні, а тепер наче чужі. На пальці не було обручки, він зняв її ще рік тому, пояснивши це тим, що вона заважає йому працювати за комп’ютером.

— Твоя мама дзвонила? — запитала я, щоб хоч якось розбити цю тишу.

— Дзвонила. Питала, чи я не забув тебе привітати. Я сказав, що все купив. Вона була задоволена.

— Звісно, вона завжди задоволена, коли ти виконуєш програму-мінімум. А ти не думав, що мені не потрібні речі з випродажу, які ти купуєш лише для того, щоб мати це з голови?

Олег нарешті відклав телефон і подивився на мене з роздратуванням.

— Катерино, досить. Я працюю з ранку до вечора, щоб ми могли платити за цю квартиру. У мене немає часу бігати по бутиках і винюхувати флакони. Тобі потрібен був жест — ти його отримала.

— Це не жест, Олеже. Це образа. Це все одно що кинути кістку собаці, аби вона не гавкала. Твої компліменти сьогодні були такими ж дешевими, як ці парфуми. Ти сказав, що я нормально виглядаю. Нормально? У день, коли люди говорять про кохання?

— А що я мав сказати? Що ти богиня? Ми не в кіно. Ми дорослі люди, у нас побут, рахунки, ремонт у ванній, який треба закінчити. Тобі тридцять п’ять, мені сорок. Який романтизм ти хочеш знайти в цьому тумані?

Він встав з-за столу, навіть не прибравши за собою тарілку. Повітря навколо нього здавалося важким і липким. Я відчувала, як усередині мене щось остаточно обривається. Це не була миттєва емоція, це було довге, болісне усвідомлення того, що я стала для нього частиною інтер’єру — зручною, звичною, але абсолютно нецікавою.

Пізніше того ж дня до нас завітала моя сестра Олена зі своїм чоловіком. Вони принесли квіти, сміялися, обмінювалися жартами. Я бачила, як Олена поправляє комірець на сорочці свого чоловіка, і як він у відповідь ледь помітно торкається її плеча. Ці дрібниці кололи.

— О, нові парфуми? — запитала Олена, помітивши флакон на комоді. — Дай спробую.

Вона натиснула на розпилювач, і кімнату заповнив той самий задушливий запах штучної ванілі. Олена на мить застигла, намагаючись приховати вираз розчарування.

— Ой, вони такі… яскраві. Це Олег вибирав?

— Так, — відповіла я, дивлячись, як чоловік у сусідній кімнаті розказує гостю про переваги нового зимового мастила для машини. — Він сказав, що зараз усі таке беруть.

— Зрозуміло, — тихо промовила сестра, відставляючи флакон подалі. — Знаєш, Катю, іноді краще взагалі нічого, ніж ось так.

Її слова відлунювали в моїй голові весь вечір. Коли гості пішли, у квартирі знову оселилася та сама тиша, розбавлена лише гулом холодильника. Олег ліг на диван і ввімкнув телевізор.

— Ти збираєшся користуватися ними? — кинув він через плече, киваючи на подарунок.

— Ні. Вони викликають у мене нудоту.

— Ну то віддай комусь. Дарма гроші витрачав. Наступного разу взагалі нічого не отримаєш, якщо ти така перебірлива.

— Наступного разу може не бути, Олеже.

Він навіть не перепитав, що я мала на увазі. Просто перемкнув канал. Я пішла у ванну, подивилася на себе в дзеркало. Втомлені очі, зморшка між бровами, яка стала глибшою за останні роки. Я відкрила кран і почала змивати залишки косметики. Вода була холодною, але вона допомагала трохи прийти до тями.

Я згадала, як минулого тижня бачила Олега в торговому центрі. Він мене не помітив. Він стояв біля вітрини з дорогою технікою і з таким захопленням розглядав якийсь гаджет, якого в нього ніколи не було. Його очі горіли. Він знав ціну якості, він розумів, що хороші речі коштують грошей і зусиль. Але коли справа дійшла до мене, його внутрішній експерт з якості раптом вимкнувся, поступившись місцем скупому прагматику.

Чому ми погоджуємося на менше? Чому ми дозволяємо людям, які обіцяли нас берегти, ставитися до нас як до розпродажного товару?

Вечір догорав. Я сиділа на кухні, дивлячись на флакон, що стояв посеред столу. Він виглядав чужорідним тілом у моєму житті, хоча насправді він був його ідеальним відображенням. Така ж підробка під щось справжнє, така ж дешева імітація близькості.

Я взяла флакон і вийшла на балкон. Морозне повітря поцілило в обличчя. Я відчинила вікно і випустила склянку з рук. Вона не розбилася, просто глухо впала в м’який сніг під будинком. Тепер там, під шаром бруду і льоду, їй було саме місце.

Коли я повернулася в кімнату, Олег уже спав, розкинувшись на ліжку і голосно сопучи. Він навіть не помітив моєї відсутності. Він не помітив моєї тиші. Він не помітив, що в цій квартирі стало на одну людину менше, навіть якщо я все ще фізично перебувала тут.

Я лягла на самому краю ліжка, намагаючись не торкатися його шкіри. Мені здавалося, що якщо я доторкнуся до нього, то теж просякну цим запахом байдужості, який уже не відмити жодним милом.

Завтра буде звичайний день. Він знову піде на роботу, я знову буду займатися справами. Він знову скаже щось нейтральне, а я знову зроблю вигляд, що не помітила холоду в його голосі. Але всередині мене вже оселилася пустка, яку не заповнити жодними обіцянками.

Ми часто боїмося самотності, тримаючись за людей, які давно перестали нас помічати. Ми зберігаємо непотрібні речі, сподіваючись, що вони колись набудуть цінності. Але чи можна реанімувати почуття, якщо один із партнерів вирішив, що ви більше не варті навіть десяти хвилин його щирого часу?

Чи варто продовжувати гру в щасливу родину, якщо єдине, що вас об’єднує — це спільний побут і подарунки, куплені на бігу, аби просто закрити питання?