У свої 45 я можу впевнено сказати, що самодостатня й щаслива, на скільки це сьогодні можливо. У мене хороша робота, прекрасні стосунки з чоловіком, а для своїх дочок я найкраща мама та приклад.

Урім того, я постійно намагаюся дбати про родичів. Регулярно виділяю якісь кошти на потреби літніх батьків, а ще дбаю про молодшого брата. Ну, як дбаю… Сказати по правді, я практично повністю його утримую.

Кілька років тому він надумав одружитися, так от торжество повністю оплачувала я. Крім того, купила молодятам квартиру, щоб було де ростити моїх племінників. А тепер постійно даю йому гроші на продукти та інші потреби.

І як не дивно, факт того, що брат не може самостійно себе забезпечити, мене не бентежить. А ось те, що він ставиться до моєї підтримки як до даності і навіть не думає мені подякувати, дуже зачіпає.

Я не назвала б себе марнославною людиною. Але хотілося б розуміти, що мою турботу цінують.

А брат і слова не сказав жодного разу про те, як сильно я йому допомагаю всі ці роки. І що мені з цим робити?

Але й залишити його в такий час без підтримки не можна.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com.