У першій половині 90-х я був студентом, мати викладала у виші. Якось у нашому будинку з’явився великий мішок клаптиків. Мама пояснила, що в ательє неподалік нас їх хотіли викинути, а вона випадково опинилася поруч і забрала їх. Мама вміла шити, з більш-менш великих вона викроювала і шила різні дрібниці – від носовичків до господарських сумок, клапті менші йшли на латки для речей, що носилися вдома. Зовсім непридатні ні на що шматочки використовувалися як ганчірки.
Через багато років, незадовго до того, як полишити цей світ, мама зізналася – вона тоді влаштувалася прибиральницею в ательє. Рано вранці, поки я ще спав, вона йшла туди мити підлогу, і поверталася до того, як я мав прокинутися – все для того, щоб я міг спокійно вчитися. Згодом мама йшла на свою основну роботу. Тримала вона свій підробіток у таємниці, переживала, що я покину навчання, якщо дізнаюся.
Родичі не те щоб не допомагали, а зовсім навпаки – були впевнені, що до мами не заростає народна стежка студентів та їхніх батьків із багатими дарами. А вони, через родинні ланцюжки, мають право зачерпнути собі щедрою рукою з цього потоку. Причому діяли через бабусю:
“Чому твоя дочка не допомагає родичам? Ти маєш пояснити їй, що вона не права!”.
А бабуся соромилася сказати, що її дочка, університетський викладач, миє підлогу в ательє і ходить вдома в халаті, зшитому з витягнутих зі сміття клаптів.
Бережіть своїх батьків і дідусів, у кого вони ще живі! Може, ви навіть не знаєте, через що їм довелося пройти заради вашого благополуччя. Я мамі завдячую всім, що маю зараз, адже вона ось такими непосильними зусиллями простелила мені дорогу в люди і у широкий світ, дала можливіть стати тим, ким я є. Вклоняюся тобі, матусю!
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
