Рідня вмовила мене взяти двоюрідну сестру на роботу. Я намагалася опиратися, але поступилася, і тепер шкодую про свою слабкість. Цей вчинок обійшовся мені не фінансовими збитками, а тим, що значно цінніше – моєю бездоганною репутацією

Досі дивуюся, як я тоді дала слабину. Мій успіх, моя невеличка мережа кав’ярень, яку я будувала роками, трималася на моїй рішучості та чітких правилах.

У мене все було налагоджено: якісні продукти, прозорі фінансові звіти, злагоджена команда. І тут одного вечора – дзвінок від мами, а за ним, мов сніговий ком, покотилася хвиля родинного “тиску”. Вони благали, майже вимагали взяти на роботу мою двоюрідну сестру Богдану. Я знала, що це погана ідея, але як відмовити рідним, які запевняють, що це “останній шанс для дитини”?

Я завжди мріяла про власну справу, і коли мені вдалося відкрити першу кав’ярню “Солодка таємниця”, це було моє найцінніше досягнення. Ми з чоловіком Віктором вкладали в неї не лише гроші, а й душу. Згодом з’явилася друга, потім третя точка – ми стали досить відомими. Моя репутація була бездоганною: чесна, вимоглива, але справедлива. Усе йшло добре, аж поки не втрутилася родина.

– Донечко, – мамин голос по телефону був такий лагідний, що я одразу відчула недобре, – там Богдана, ну ти знаєш, знову без роботи. Звільнили її.

– Мамо, я знаю. Але вона ж сама не хоче нічого робити. І постійно спізнюється. Я не можу взяти її, вона мені все зіпсує, – спробувала я опиратися.

– Ну, Вірочко, рідня ж! Ти ж успішна жінка! Невже тобі шкода місця? Вона ж не пропаде, якщо ти не допоможеш. Просто на літо, потім, може, щось знайде, – наполягала мама.

Потім телефонувала тітка. Потім дядько. Усі дружно наголошували на тому, що “сім’я має триматися разом” і “не можна бути такою черствою”. Вони апелювали до мого сумління, до “світлої пам’яті” дідуся. Я втомилася відбиватися.

Нарешті, я погодилася. Зі скрипом у душі, але погодилася. Домовилися, що Богдана буде працювати помічником бариста у найменшій кав’ярні, де зазвичай тихо і менше метушні. Я чесно попередила її.

– Богдано, це робота. Спізнення – штраф. Крадіжки – заява у поліцію. Я не жартую. Це мій бізнес, – суворо сказала я під час нашої розмови.

– Та ти що, Віро! Я ж своя! Не хвилюйся, я тебе не підведу. Буду, як годинник, – запевнила вона, усміхаючись мені у відповідь.

Я повірила. Наївна.

Перший місяць був відносно спокійним. Богдана приходила на роботу майже вчасно, хоча робила все повільно і постійно сиділа у телефоні. Потім вона почала “забувати” про свої обов’язки. То не замовила молока, то забула протерти столик. Дрібниці, але неприємні. А потім почалося найгірше.

Вона почала використовувати моє ім’я і мою репутацію.

Одного разу до мене прийшов Віктор. Його обличчя було настільки засмучене, що я одразу зрозуміла – щось серйозне.

– Кохана, – почав він, – я щойно розмовляв із постачальником кави. Він питає, чому ми стали платити на тиждень пізніше і чому Богдана “виторгувала” знижку і бере готівкою.

Мене кинуло в “холод”.

– Що? Яка готівка? Я завжди плачу по безготівковому розрахунку і завжди вчасно! – вигукнула я.

Я швидко перевірила рахунки. Дійсно, останні два платежі за каву були на тиждень пізніше, ніж зазвичай. Готівки не було, але затримка була.

Я зателефонувала до Богдани і покликала її на розмову.

– Богдано, навіщо ти сказала постачальнику, що я дозволила тобі домовлятися про оплату? Ти хто така, щоб взагалі з ним говорити? – запитала я, намагаючись стримати емоції.

– Ой, Віро! Я просто хотіла тобі допомогти! Він же знайомий моєї подруги, – почала виправдовуватися вона. – Він сказав, що якщо заплатити трохи пізніше, буде знижка! Я подумала, що ти зрадієш, що зекономиш!

– Знижка? У нас договір! Ти поставила під загрозу мій багаторічний договір і мою репутацію надійного партнера! Я маю повний розрахунок, а не “знижки” від твоїх подруг! – я була розлючена.

Цей випадок був лише початком. Згодом я дізналася, що Богдана почала позичати гроші у моїх співробітників, обіцяючи “заплатити з зарплати, яку Віра затримує”. Це була чиста брехня. Я завжди платила вчасно, і навіть премії виплачувала регулярно. Вона поширювала чутки, що у мене “проблеми з податковою”, що “бізнес скоро закриється” і “треба шукати нове місце”.

Через неї від мене пішло двоє найкращих бариста. Вони просто прийшли і сказали: “Віро, нам шкода. Ми не можемо працювати в такій атмосфері”. Я не одразу зрозуміла, що саме.

Потім один мій давній знайомий, власник пекарні, з яким ми працювали разом, розповів мені, що Богдана намагалася переконати його укласти договір з іншою кав’ярнею. Вона сказала, що я “занадто багато вимагаю”, а “якість моїх кав’ярень падає”.

– Вона мені казала, що ти вже не та, що була, Віро. Що ти скупишся на сировину і шукаєш, де б зекономити на людях. Навіть Віктора обговорювала, – сказав він.

Мене це просто вибило з колії. Я відчула, як моя репутація, яку я будувала цеглиною, почала сипатися. Усі ці плітки поширювалися у місті, яке, хоч і велике, але має тісні зв’язки між бізнесменами.

Я зрозуміла, що єдиний вихід – звільнити її. Це було “важке” рішення, бо я знала, що родина цього не зрозуміє.

– Ти просто не можеш так! Вона ж казала, що ти її “виживаєш”! – кричала мені тітка по телефону, коли я повідомила про своє рішення.

– Вона поставила під загрозу мій бізнес! Вона поширювала брехню про мене! Це не моя провина, що вона не вміє поводитися! – відповідала я.

Богдана пішла, забравши з собою частину моїх нервів і чимало шкоди для мого бізнесу. Мені довелося багато часу витратити на те, щоб відновити стосунки з постачальниками та заспокоїти решту співробітників. Я чесно розповіла їм, що сталося. Більшість мене зрозуміли. Але осад залишився.

Досі я шкодую лише про одне – про те, що не послухала свого внутрішнього голосу і піддалася на вмовляння. Я забула, що бізнес – це важкий світ, де немає місця для сентиментів і родинних зв’язків. Це місце, де панує професіоналізм і довіра. А Богдана зруйнувала і те, і інше.

Моя історія, на жаль, має гіркий присмак. А що ви думаєте? Як варто поводитися у таких ситуаціях: завжди допомагати родині, незважаючи ні на що, чи все ж таки ставити на перше місце власний спокій і свій багаторічний труд?