Рік, який я просиділа вдома після народження сина, був найскладнішим для мене. Так як я не працювала, а значить, не отримувала хорошого доходу, свекруха вважала, що я сиджу на шиї у її чоловіка.
Славко, кожен раз їдучи на роботу дуже просив мене:
– Не сиди цілий день вдома, сходи до моїх батьків, бо знову моя мати образиться. Ходи до неї кожен день, не лінуйся, допомагай, все одно ж будинку зайнятися нічим.
І я йшла, допомагала по господарству. Все літо коляска з сином стояла на вулиці біля хвіртки городу, на якому я полола, прибирала, копала, поливала.
Потім йшла до них додому, там все віддраювати «від» і «до». Прала килими, ковдри, подушки. Мила стелі, вікна, білила печі. Ця нескінченна прання, прибирання, город.
Чомусь саме собою передбачалося, що раз я сиджу в декреті, то мені нема чим зайнятися у себе – чого я там буду сидіти в кімнатці, з чотирьох стін, коли у свекрухи он який величезний будинок і величезний город?
Поступово свекруха звикла, що всю роботу по дому і в городі виконую я. Я все робила з одним тільки бажанням: аби свекровка не дивилася на мене, як на тягар, що сіла чоловікові на шию.
Мої батьки зовсім не допомагали мені: вони важко хворі люди, яким самим потрібно було допомагати, а не чекати з них підмоги.
Але як би я не старалася, я дізналася, що свекруха мною незадоволена. Одна жінка, приходила щодня в гості до моєї свекрухи, яка бачила, як я ні хвилини вільної не сиджу, все щось роблю по дому, лажу з ганчіркою за диванами або мою гори посуду, так ось ця жінка, як-то мені висловилася :
– Ти думаєш, свекруха тебе похвалить? Можеш не намагатися! Я давно за тобою спостерігаю, з тобою звертаються, в цьому будинку, як з прислугою. Я Асі (так звуть матір мого чоловіка) говорила:
– Як тобі з невісткою пощастило, роботяща яка вона у тебе!
А Ася відповіла:
– Що там, пил протерти та пропилососити, тільки й того? Доїла б корів, чистила в стайках гній, годувала – поїла б худобу, тоді так, можна було б хвалити. Адже вона навіть піч не топить, не вміє. Готує несмачно, я її на кухню навіть не пускаю. Нехай хоча б пил протирає, замість того, щоб спати до обіду у себе там. А то стане лінивою дівка.
Чи було мені прикро? Немає слів. Не витримала, розповіла чоловікові. Славко, почав захищати свою матір:
– Та ти що таке кажеш, вона ж не натішиться на тобою, говорить, так допомагаєш ти їй. Сама мені постійно хвалить тебе! А тітці цій я на твоєму місці вірити б не став. Не розбираєшся ти в людях, довірлива. Завидно їй, що ти працьовита. Її невістка міська, зроду в руки ганчірку не візьме.
Повірила я чоловікові, але сумнів в душі моїй все-одно оселилося. Ми з чоловіком потихеньку намагалися збирати на квартиру, в усьому себе урізуючи. Жилося важко – з маленькою дитиною, без власного житла.
Тому йшла і працювала, не було такого, щоб поспати довше, або НЕ прийти до батьків чоловіка хоч раз.
Докорів з боку свекрухи ставало все більше, запитів теж. Незабаром відбувалося вже так: приїжджали на вихідні сестри чоловіка, одна жила в місті, там батьки купили їй квартиру, як найстаршій, а молодша їхня дочка, Зор’яна, вчилася в місті, в коледжі.
Приїжджали і ходили по будинку, як пані. Ліниво валялися до обіду в ліжках, мати цокала на мого синочка, щоб своїм плачем або лепетом не заважав їм спати.
Посуд за собою навіть не мили – невістка адже є.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
