– Романе, я не хочу просити, але татові знову гірше. Потрібні ті таблетки, що по 620 гривень, – прошепотіла я. – У нас зараз інші витрати, мам, сама розумієш. – А вже ввечері я побачила в соцмережах їхні фото

— У нашого сина повно грошей, але він не дає нам ні копійки. Каже, кожен має вміти самотужки з усім давати раду, — сказала я чоловіку, тримаючи в руках порожню баночку з-під ліків.

— Я його теж люблю. Але не хочу його просити. Не хочу змушувати, — відповів мій чоловік, опускаючи очі.

— А, може, варто прямо сказати, що як закінчаться ці таблетки — то буде біда? Може, тоді він щось зрозуміє!? — вирвалося з мене. Я вигукувала не тому, що зла. А тому що боліло.

Ще кілька років тому я не вірила, що житиму так. Що сидітиму на кухні у старому халаті, бо новий — «зайва витрата». Що рахуватиму копійки на пігулки для чоловіка. Що дивитимусь на фото Романа й питатиму себе, як він з того хлопчика з ранцем перетворився на… чужого.

Я пропрацювала медсестрою понад тридцять років. Чергування по 12 годин, нічні зміни, хронічний недосип. Я вкладала все — і себе, і свою ніжність — у родину. А потім знову на роботу, бо «у Романа секція», бо «потрібен репетитор», бо «нові черевики протекли».

Ігор був спокійним, добрим. Працював на будівництві, не нарікав. Ми не мали багато, але мали головне — любов і Романа. Він був єдиною дитиною, нашим сонцем. Пам’ятаю, як у дев’ятому класі він виграв обласну олімпіаду з інформатики. Тоді ми з Ігорем вирішили: хай іде в місто. У нього має бути шанс. Я прала йому сорочки, вишивала ініціали на рушниках. А він… Він поїхав. Навіть не обернувся, коли потяг рушив.

Зараз йому 31. Працює у Києві. І заробляє — не те слово. Понад 60 000 гривень на місяць. Колись жартував: «У вас удвох така сума була би святом!» А тепер навіть не дзвонить без потреби. Каже, що «кожен має будувати своє життя». Що «це не його відповідальність».

— Романе, я не хотіла тебе турбувати… Але в тата знову проблеми із серцем. Потрібні деякі препарати, — говорила я тихо, щоб Ігор не почув. Не хотіла, щоб знову хвилювався.

— Мам, ми ж про це вже говорили, — почувся його рівний голос. — Я все заробив сам. І ви повинні також самі собі давати раду.

— Але ж… це не квартира чи відпочинок. Це здоров’я… Це твій тато…

— Я розумію. Але я ж не банкомат. І в мене з Оленою теж купа витрат. Кредит. Ремонт. Весілля…

Весілля. А татові — таблетки, інакше знову буде біда.

Він поклав слухавку без жодного «до побачення».

Я залишилась стояти, стискаючи старенький мобільний. Здавалося, що він важить кілограмів десять. На скатертині — плями від компоту, в очах — сльози. А в серці — величезна дірка.

— Що він сказав? — запитав Ігор, коли я принесла вечерю.

— Нічого. Каже, що не може допомогти, — відповіла я, дивлячись, як він повільно їсть остиглий суп.

— Ну… Він має рацію. У нього своє життя.

— То ми, виходить, — вже не його життя?

Ігор зітхнув, але не заперечив. Це було найгірше.

Я різко підвелася.

— Ми віддавали йому все. А тепер просити кілька сотень? Я не прошу подачки. Я прошу… хоч трохи турботи.

— Кать, не вигукуй, — тихо сказав Ігор. — Я не хочу, щоб він робив щось із жалю.

— З жалю? Та хай уже з чого завгодно. Лише б не мовчав, як камінь.

— То Роман знову відморозився? — спитала Оксана, моя сусідка, коли ми зустрілись біля крамниці.

Я кивнула.

— Каже, що ми маємо бути самостійні.

— Цікаво… А коли він був дитиною, то сам собі готував, прибирав, прасував?

— Оксано…

— А що? Якась у нього дивна арифметика: тридцять років турботи — і нуль вдячності.

Я посміхнулась. Але гірко. Бо вона мала рацію.

Ввечері я пішла на пошту, бо прийшов переказ — не від сина, від племінниці. Маленька сума, але мені було приємно. Вона написала: «Тітко Катю, знаю, як вам тяжко. Це дрібниця, але від щирого серця».

А потім я купила Ігорові ліки. 620 гривень. І залишилось 80. Я стояла біля аптеки, тримаючи чек, і думала, що на світі є люди, які нічого тобі не винні — але дбають. І є ті, кому ти віддала життя — а вони не можуть навіть запитати, як справи.

Я не витримала. І поїхала до Києва.

— Мамо? Що сталося? — спитав Роман через домофон.

— Просто хочу з тобою побачитись. Маю кілька хвилин.

Він відчинив. У дверях стояв чужий чоловік. Високий, у футболці з написом англійською, з кавою в руці. Поруч — Олена. Стримана, мовчазна. З поглядом, який міг би різати скло.

Я зайшла.

Квартира була нова. Ідеальний ремонт. Біла кухня. Великий телевізор. А я — як із іншого світу, з запахом картоплі, ліків і свого маленького міста.

— Чаю? — спитав Роман.

— Ні, дякую. Я лише на хвильку.

Я сіла на край дивана, як тоді, коли влаштовувала його до університету. Руки тремтіли.

— Сину, я не за грошима. Я… Я хочу зрозуміти. Що між нами сталося? Ми ж не сварились, не змушували тебе нічого. Але зараз я відчуваю, ніби тебе більше немає в моєму житті.

Він зітхнув і сів навпроти.

— Мамо. Ви хороші. Але я дорослий. Я маю своє. Ви маєте своє. Це нормально.

— Нормально — забути, хто тебе ростив?

— Я нічого не забував. Просто… я не можу жити з відчуттям обов’язку. Це тисне.

Олена встала й вийшла з кімнати. Ймовірно, для неї це було забагато.

Я подивилась на нього.

— То все, що ми значимо для тебе — це тиск?

Він опустив очі.

— Не хочу це обговорювати. У мене завтра зустріч, і я ще не підготувався.

Я встала.

— Добре. Я й так забрала у тебе забагато часу.

Він проводив мене до ліфту. Не обійняв. Не сказав «до побачення». Лише притиснув губи і кивнув.

Коли я повернулась додому, Ігор поставив чай і мовчки сів поряд.

— Він каже, що не може жити з відчуттям обов’язку, — сказала я. — Каже, це тисне.

— Я знав… що він так скаже.

— То це ми винні, що його виростили з любов’ю?

Ігор лише знизав плечима.

— Знаєш, Катю… Він, може, і добрий спеціаліст. Але доброта — це не диплом. Її не видають за знання.

Мені раптом стало спокійно. Ми з Ігорем сиділи поруч. Без прикрас. Без ілюзій. Але разом.

Я знала, що ще довго прокручуватиму ту розмову в голові.

Але вже без надії.

Я часто думаю: а що ми зробили не так? Чи можна взагалі виховати дитину так, щоб вона виросла — і не забула, звідки вона?

Може, ми з Ігорем забагато мовчали? Не просили, не пояснювали, що батьківство — це не тільки давати, а й вміти приймати? Ми з тих, хто радше потерпить, аніж скаже: «Мені важко». І тепер, коли справді важко — нам ніхто не вірить.

Роман вважає, що ми самі обрали своє життя. Але ж він не обирав свого дитинства, ми — не обирали своєї старості. У цьому й суть родини: бути разом тоді, коли не обираєш.

Я не маю відповіді. Я не тримаю зла. Я просто щовечора дивлюсь на телефон і думаю: а якщо завтра його голос усе ж пролунає? А якщо він скаже не «мамо, я зайнятий», а «мамо, як ви там»?

Я не знаю, чи це колись станеться. Але точно знаю, що в світі є тисячі таких самих матерів. Тих, хто дав своє життя, а натомість отримав мовчання. Тих, хто не просить грошей — просить уваги.

І я питаю вас, читачу:

А що таке любов до батьків — обов’язок чи щире бажання бути поруч?

Чи має право мати нагадувати синові про себе?

І коли діти йдуть — вони йдуть назавжди, чи просто чекають, щоб їх покликали?

А головне — чи здатна байдужість боліти гірше, ніж відверта втрата?

Я не знаю. А ви?