fbpx

,,Рятуй його. Піди до церкви, молися”. І я повела чоловіка до знахарки

До того як вийти замiж, я запевняла всiх та переконувала себе в тому, що нiколи, за жодних обставин, не покохаю i не пов’яжу своєї долi з п’яницею.

Я ж мала на той час гiркий досвiд життя з алкоголiком. Батько дуже пиячив i не давав нi мамi, нi менi нормально жити.

Хiба пiсля такого захочеш вийти замiж за чоловiка, який заглядає до чарки? Та, як кажуть, людина планує, а Бог – керує.

“Це останнiй раз, бiльше не буду”

…Iз Богданом я познайомилася на однiй iз вечiрок. Вiн дуже галантно поводився: вiдчиняв передi мною дверi, допомагав надягнути пальто. Анi разу я не чула вiд нього лихого слова, хоча Богдановi друзi часто лаялися. За якийсь час ми почали зустрiчатися, а через пiвроку – планувати весiлля.

Та вже на весiллi чоловiк довiв мене до слiз. Кiлька разiв я просила Богдана поводитися як слiд i не випивати все до дна. Та де там. Чоловiк почав жартувати, що другого весiлля не планує, тому має право повеселитися
досхочу.

От так вiн веселився до того моменту, коли почав молоти всiлякi нiсенiтницi та пропускати букви у словах. Тодi я подумала: “Пiсля нинiшнього дня буде все iнакше. Вiн мене любить i буде слухати”.

Виявляється, я була дуже наївною. Чоловiк ходив на роботу i кожного дня у нього був привiд випити. То в когось iменини, то день народження, то хтось одружився, то батьком став. Або ж – зустрiч iз другом, якого “сто рокiв не бачив”.

Були днi, коли я на це не зважала. Однак терпець час вiд часу менi уривався. Кричала на
чоловiка та обiцяла наступного дня написати заяву на розлучення. Вiн просив цього не робити i клявся, що то був останнiй раз.

Так сталося, що Богдан захворiв. Лiкар призначив йому антибiотики. Цiлий мiсяць чоловiк не пив. Я думала: “Ось моє щастя. Тепер уже буде добре”. Та це були лише iлюзiї. Чоловiк продовжував випивати, не зважаючи на те, що я була вагiтною.

Спершу я себе заспокоювала, бо знала, що, нервуючи, можу нашкодити дитинi. Хоча цi думки часто мене покидали i я довго ридала в подушку. Мiй батько – алкоголiк.

Надивилася я на нього. Не хотiла знову такого “щастя” нi для себе, нi для дитини. Водночас згадувала, як моя мама мучилася через батька i розумiла, що сама теж не можу нiчого вдiяти з власним чоловiком.

Я не хотiла повертатися додому

Одного разу друзi запросили нас у гостi. Богдан спершу багато не пив i почав кепкувати з тих, хто лика вже не в’язав. Я бачила, як дружини цих п’яниць теж регочуть i нiчим не переймаються.

А от менi було не до смiху. Бо до кiнця вечора моє “щастя” сидiло в кутку п’яне та жалюгiдне. Я пiдхопилася i викликала таксi, аби врятувати, як я вважала, Богдана вiд сорому. Затягнула його в машину й вiдправила додому.

Лише згодом я усвiдомила, що роблю все так, як моя мама, – продовжую “рятувати” свого чоловiка i благаю кинути пити.

Пiсля народження сина абсолютно нiчого не змiнилося. Я була постiйно сама вдома з дитиною. Чоловiк навiть не намагався менi допомагати. У нього були iншi прiоритети – й далi зустрiчався за пляшкою з друзями. Моя ж самооцiнка поступово знижувалася.

Бо думала, що, може, недостатньо красива, розумна,
талановита або погано дбаю про чоловiка. У глибинi душi називала себе жалюгiдною дурепою. Якщо хтось робив менi комплiменти, то завжди думала, що з мене кепкують або просто жалiють.

Покидати чоловiка я вже не збиралася, адже боялася, що не зможу сама виховувати сина. До того ж жили ми непогано. Богдан працював i добре заробляв, гарно ставився до сина.

Та коли випивав  – наше життя ставало пеклом. Чоловiк перетворювався на монстра, який трощив усе довкола. I нам перепадало на горiхи. Я
дуже шкодувала, що вийшла за нього замiж.

З роками ставало все гiрше й гiрше. Чоловiк втратив роботу i влаштувався на iншу, де платили значно менше. Iнколи вiн нарiкав на життя та долю. I все це “заливав” спиртним. Приходив додому й починав “концерт”.

Читайте також: Я почну все спочатку і ти будеш знову пишатися мною

На той час я вже почала працювати. Заробляла непогано i стала усвiдомлювати, що не настiльки залежу вiд чоловiка-п’яницi. Одного разу, коли я їхала додому, то вiдчула, що не хочу туди повертатися, бо ненавиджу чоловiка. Це почуття мене переповнювало.

Вдома наговорила Богдановi все, що спало на думку. Ображала та принижувала його. Менi вже було байдуже, що почують сусiди або син. Бо ж усi бачили, що мiй чоловiк – алкоголiк.

Тодi я не думала, що, попри все, багато людей його поважають, а те, що перебирає зi спиртним, — то хто нинi не п’є?

“Рятуй його. Пiди до церкви, молися”

Пiсля чергової сварки, гримнувши дверима, я пiшла на роботу. Дорогою зустрiла сусiдку. Ця жiнка рано овдовiла. Вона завела зi мною розмову про Богдана. Розповiдала, що мiй чоловiк завжди допомагає всiм довкола.

Довго його хвалила i постiйно поглядала на мене. Потiм почала розповiдати про свого покiйного чоловiка, який теж пив, але був дуже працьовитим. А насамкiнець мовила: “Рятуй його. Пiди до церкви, молися. Роби щось”.

Увесь день я аналiзувала все те, що сказала менi панi Ганна. I зрозумiла, що вже дуже давно я ненавиджу чоловiка. Нiколи не сприймала його алкоголiзм як хворобу.

Тодi в мене нiби очi вiдкрилися i зажеврiла надiя, що Богдана можна ще врятувати. Наче тягар з плечей упав i стало легше дихати. Я перестала ненавидiти чоловiка та дiйшла висновку, що розлучатись не хочу, бо вiн i справдi хороший.

Невдовзi я натрапила на газетне оголошення, в якому пропонувала свої послуги якась знахарка. Пiшли ми до тiєї знахарки. Перед дверема, де вона приймала, мiй внутрiшнiй голос просив повернутися назад…

Знахарка щось пошептала моєму чоловiковi, казала, що йому хтось “поробив”. Потiм зняла вроки, пообiцяла менi, що все буде добре, i взяла 500 гривень.

Коли виходили, вона вiдвела мене вбiк та й каже: “Якщо йому зараз не допоможе, то зловите три жаби i покладете їх у банку з водою. Хай три днi посидять у цiй водi i дасте її чоловiковi випити”.

Коли я виходила, то перехрестилася. Ця жiнка мене дуже налякала. Чоловiковi її “лiкування” не допомогло. Стало ще гiрше. Вiн пив щодня, а якщо хоч день був тверезим, то дуже лютував i не знаходив собi мiсця. То вiн гримав дверима, то кришками з-пiд каструль…

Одного вечора я блукала мiстом. Як завжди, не хотiлося йти додому. Зупинилася бiля церкви i вирiшила зайти. У цей час в храмi молилися кiлька людей. I я теж стала навколiшки. Почалася вечiрня служба.

Менi здавалося, що час пролетiв дуже швидко. Пiсля молитви полегшало… Колись бабуся казала менi: “Дитино, якщо у тебе щось не так, то молися”. Я зрозумiла, що це справдi допомагає.

Йшла додому з церкви, як у пекло з раю. Застала чоловiка у звичному для нього станi. Богдан почав розпитувати, де це я була. Не хотiлося нiчого пояснювати.

Я пiшла молитися. Чоловiк кричав, бiгав по всьому помешканнi, вмикав у всiх кiмнатах свiтло. Я ж молилася доти, доки вiн не вгамувався.

З того часу я майже завжди так чинила. I сина привчила до молитви. Ми разом ходили до церкви, а чоловiк не хотiв. Якось пiд час сповiдi я довго виливала душу священиковi й розповiла, що постiйно молюся за одужання чоловiка-пияка, але, напевно, вже й вища сила не може вилiкувати його вiд алкоголiзму.

Та почула у вiдповiдь: “Стiльки рокiв ваш чоловiк хворiє, а ви хочете, аби вiн одужав, щойно почнете за нього молитися”.

Священик порадив звернутися також до медикiв. Мовляв, у такому випадку треба лiкувати i душу, i тiло. I довго картав мене за те, що ходила до знахарки.

Вдома марно було вмовляти Богдана, щоб пiшов до нарколога. Вiн слухати не хотiв про це. Кричав, що не є алкоголiком, що я все вигадую. Нiчого iншого не залишалося, як молитися з надiєю, що все буде добре. Я вже не слухала знайомих, якi радили рiзнi види “панацеї” вiд алкоголiзму, бо знала, що це не допоможе.

Так минав рiк за роком. Iнколи закрадалися сумнiви, що мучитимуся так усе життя i Бог не почує моєї молитви. Та, зрештою, горе настiльки мене загартувало, що кожного разу я все менше i менше брала близько до серця образи чоловiка та його крики.

А вгодити Богдановi було важко. Щоб менi зайвi слова не виривалися, я iнколи набирала у рот води. Чоловiк трохи бiсився, але бачив, що мовчу, i втихомирювався.

Уже рiк, як Богдан не п’є

Не знаю, як так сталося, але одного разу чоловiкова сестра прийшла в гостi i почала картати Богдана за те, що вiн п’є без упину. У неї був знайомий лiкар, який “пiдшивав” алкоголiкiв.

Я вiдправила чоловiка на лiкування. Дивувалася, що вiн чемно виконував вказiвки медикiв. А коли дiйшло до “пiдшивання”, лiкар сказав, що треба цiлий день з Богданом у палатi сидiти, бо йому буде дуже зле.

Це був страшний день. Чоловiк собi мiсця не знаходив, розповiдав, що пiдписував якiсь папери. Мовляв, лiкарi не беруть на себе жодної вiдповiдальностi у випадку, якщо алкоголь його вб’є. “Нащо менi таке лiкування, – не вгавав Богдан, – це менi може коштувати життя…”

Та все минулося, i чоловiка вiдпустили додому. Однак наступного дня вiн знову прийшов п’яним з роботи. Я не розумiла, що дiється…

Та якось Богдан прийшов додому бiлий, як полотно. Вiн блював, болiло все тiло. Менi здалося, що це лiкування справдi може вбити чоловiка, який добу мучився. Та пiсля цього вiн перестав пити.

Ось уже рiк чоловiк жодної краплини спиртного до рота не бере. Вiн постiйно щось робить. Часу не гає.

I навiть хiд думок у нього зовсiм iнший. Коли знайомi просять випити його “за компанiю”, то вiдмовляється i каже, що не збирається знову повертатися в болото, з якого щойно вилiз. Про сiм’ю пiклується, почав зi мною
до церкви ходити.

Щоправда, досi Богдан до кiнця зi мною не може бути вiдвертим i сказати, чи вдалося йому повнiстю звiльнитися вiд залежностi. Може, вiн сам хоче залiкувати свої рани душi…

Я ж продовжую молитися за нього. Знаю, що лише Бог допомiг нашiй сім’ї. І якби не молитва, ми б ніколи не були б щасливими!

 

You cannot copy content of this page