– Сашку, ти хороший, добрий, милий… Але, розумієш… Я не зможу з тобою бути.
– Чому?
– Ну, зрозумій. Я молода, красива. У мене великі плани на життя. Мені потрібен чоловік, який зможе мене забезпечити. А що можеш мені дати ти? Жити в комуналці з твоїми батьками і нерухомою бабусею?
– Мені ж обіцяли на роботі окрему кімнату в гуртожитку.
– Ще краще. Я 18 років прожила в «однушці» з матір’ю – прачкою, батьком слюсарем і недоумкуватим братом. Я не хочу більше жити в мурашнику! Я хочу окремий будинок, машину…
– Але у мене ж є машина!
– Саш, 20-річний «жигуль» – це не машина. Це віз!
– Навіщо ти так зі мною, Ларисо? Адже ти ж говорила, що я тобі подобаюся. Я подумав, що…
– Що ти подумав? Ти подивися на себе! Невже ти подумав, що я зв’яжу своє життя з таким, як ти? Ні житла, ні грошей, не перспективи…
– Ларисо!
– Що – Ларисо? Все, з мене досить. Я не хочу більше тебе чути, як ти скаржишся на свою убогість. Прощавай, і не дзвони мені. І ось ще що… Візьми своє колечко, подаруєш його якісь іншій. Або краще продай. А то, напевно, всю зарплату витратив на це убозтво.
– Ларо, чекай…
– Та йди ти…
У темряві почувся дзвінкий цокіт каблучків. які тікають в ніч.
З тіні, на світло ліхтаря, вийшов самотній, згорблений чоловічий силует. Спершись на ліхтарний стовп, хлопець задумливо потер забиту щоку, потім подивився на свою долоню, в якій тьмяно виблискувала вузенька золота каблучку. Розмахнувшись, він жбурнув її в кущі.
За його спиною, несподівано почувся ледь вловиме рух, і темна рука простягнула йому запалену запальничку.
– Ну що, Олександре Сергійовичу, знову?
– Так Петро, знову!
Той, хто недавно виглядав жалюгідним, не впевненим у собі доходягою, раптом випростався і розправив плечі. В його голосі відчувалася залізна воля людини. яка знає собі ціну і має величезну силу і владу.
– Так Петро, знову! Набридло все гірше гіркої редьки. Ця вже третя. Ти розумієш, Петре? І я вкотре переконуюся, що як людина я їм не цікавий. Особливо такий, яким я прикидаюся… Якби вони тільки знали, хто я насправді!
– Олександре Сергійовичу, але навіщо вам це треба? Адже вам досить тільки поворухнути пальцем, і будь-яка дівчина – Ваша! А Ви, наче хлопчисько, їй-богу… Все вам кохання подавай!
– Ні Петре, ти не правий. Я хочу, що б дівчина полюбила мене, а не мої гроші! ОсьЛарисі я вже був готовий відкритися. Їй потрібно було протриматися всього лише кілька днів, і вона б все дізналася… – Гаразд, Петре. Зараз спровадиш мене в заміський будинок, а на завтра скажеш пілотові, що б готував літак до 11-ї години. Я відлітаю в Швейцарію кататися на лижах.
– А що робити з Ларисою?
– Відправ їй подарунок, нехай порадіє.
Наступного ранку в квартирі Лариси пролунав дзвінок, і верткий хлопчисько вручив їй паперовий пакет, в якому вона знайшла журнал «Forbes». На обкладинці журналу, на неї дивився усміхнений Олександр на тлі власної триповерхової яхти…
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
