Сергій економив не лише гроші – він економив на мені. Якщо купляв мені кофту, то завжди на знижці, зі словами “все одно вдома ходиш”. Якщо я просила каву в місті – “давай вдома вип’ємо, дешевше і спокійніше”. Коли поламався чайник, замість нового з магазину приніс якийсь радянський, з дачі його матері. Навіть у ресторані на наше п’ятиріччя він замовив одне блюдо на двох, ніби ми пара горобців, а не подружжя. І найстрашніше – я довго думала, що це нормально. Але одного вечора, коли я попросила 300 грн на майстер-клас, все змінилося.

Усе, що я тримала в собі роками, вирвалося назовні в одну мить. Коли Сергій глянув на мене й сказав, що “я знову перегинаю”, я зрозуміла: або я зміню все зараз, або буду ковтати образи до старості. І справа була не в тій шафі, яку він просив переставити, а в тому, що я була для нього зручною функцією, а не живою людиною.

У нашому шлюбі багато чого було зроблено “тому що треба”. Я вийшла за Сергія, бо так здавалося логічно: він спокійний, не має шкідливих звичок, має стабільну роботу. Не той, що романтик, але не гуляка, як мій колишній. Ми швидко з’їхалися, я перейшла до нього в квартиру, а вже за рік народилася Настуся. І якось усе покотилося. Жили ми непогано, без скандалів. Але з часом я почала відчувати, що мене просто… немає.

От, наприклад, якось я купила новий сервіз. Не дорогий, але гарний. Упакувала, поставила у шафку. Надіялась, що хоч на якесь свято він скаже: “О, гарно придумала, молодець”. Але коли я дістала його на Різдво, Сергій тільки знизав плечима:

– І що не можна було з тих самих чашок, що завжди?

Я відклала ту чашку й мовчки вийшла на кухню. Бо як казати “мені хочеться відчувати, що я комусь приємна”, якщо він не чує навіть очевидного?

Та найбільше мене вразив момент, який почав усе змінювати. Одного вечора я застудилась. Жар, озноб, дитина мала ще підкашлювала. Я лежала, реально зневоднена, в пледі, в ногах кіт, і прошу Сергія:

– Принеси, будь ласка, чаю. Я зовсім не маю сили.

А він з коридору:

– Ну ти ж знаєш, де кухня.

Я думала, що не так почула. Перепитала. Він повторив. І додав:

– Я втомлений. З роботи прийшов. Чому я маю ще й по хаті бігати?

Я мовчки встала, похитуючись, зварила собі чаю. А потім, коли сіла на диван, мене накрила така хвиля гніву, що я злякалась. Але не його – себе. Бо я вже не могла стримуватись.

– Сергію, – почала я, – скажи чесно. Я для тебе дружина чи робот-пилосос?

Він кинув погляд, який я знала напам’ять: трошки здивований, трохи ображений, трохи поблажливий.

– Та що ти починаєш? Ну не зробив чаю – це ж не щось з чимось.

– А те, що я вже другий рік не чую ні “дякую”, ні “як ти себе почуваєш”, – це щось з чимось?

– Ти собі накручуєш, Марто. Я ж не кричу, не ображаю тебе.

– Але й не цінуєш. Це теж важко.

Ми тоді говорили довго. Я плакала. Він трохи кричав, потім замовк. А потім, уперше за наші шість років разом, він сказав:

– Може, я правда перегнув. Але я не звик… просити вибачення. Бо мій батько завжди казав – мовчи, не скигли.

І тут я зрозуміла: у нього теж болить. Але він не знає, як бути іншим. І в той вечір я вперше побачила в ньому хлопчика, якого не навчили любити словами. А себе – як жінку, яка втомилася від мовчання.

Далі було не легко. Ми пішли на сімейну терапію. Це звучить ніби пафосно, але насправді – дві людини в одному кабінеті, і кожен намагається зрозуміти, як жити далі. Він вчився слухати, я – говорити не через крик. Було важко. Було по-різному. Але стало краще.

Я почала помічати дрібниці: він міг скласти речі у пральну машину. Принести ліки без нагадування. Сказати “ти гарно виглядаєш” не лише на день народження. І я – розцвітала. Бо мені не треба багато. Лише – людяність.

А одного вечора, коли я поверталась з роботи, він подзвонив:

– Ти скоро? Бо я роблю борщ, але не знаю, чи класти туди часник. Твій варіант смачніший, не хочу зіпсувати.

І я тоді всміхнулась. Не від борщу. А від того, що мене питають. Що мене чують.

Зараз я не скажу, що в нас усе ідеально. Ми досі вчимося. Іноді я роздратована. Іноді він замикається. Але ми обоє розуміємо – любов не в словах. І не лише в діях. А в тому, щоб бути поруч, навіть коли важко.

А ви як вважаєте – чи можна навчитися бути турботливим, якщо тебе цього не навчили в дитинстві? Чи все ж кожен сам обирає, ким стати – навіть якщо батько був суворим, а мати мовчазною?

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

Передрук суворо заборонений