Сестра пішла, а я далі сиділа з порожньою філіжанкою у руках, думаючи, що мені робити далі.

 14 років я прожила та пропрацювала в Іспанії. Додому приїжджала лише кілька разів, і те не більше ніж на кілька тижнів. Не було часу відлежуватись довше, адже гроші самі себе не зароблять.

У мене був чоловік і двоє дітей: Станіслав і Ярослава. Хоча чоловік старанно працював майстром у цеху, гроші на нашу спільну мрію можна було нажити лише за кордоном.

Доводилося багато працювати. Хоч іспанці самі по собі народ досить лінивий і не вимагає занадто багато, мені все одно було важко. Справа в тому, що місцевий клімат мені зовсім не підходив. Я люблю весну й осінь та свіже повітря.

А натомість – постійна спека буквально висмоктувала з мене всю енергію. Коли звичайний іспанець тихо попивав прохолодні напої в сієсту, я терпіла і продовжувала працювати.

Іноді я зідзвонювалася з рідними – дізнатися, як у них справи. Відповідав зазвичай чоловік, бо діти, і це було видно, за такий довгий проміжок часу поступово відвикали від мами. Вони ставали дорослішими, займалися своїми справами.

Ні, звичайно, про мене син і донечка не забували. Але розповідати мені найчастіше їм не було про що, хіба незручне мовчання у слухавку та банальні відповіді про погоду та описи вчорашньої вечері.

Але чоловік активно продовжував підбадьорювати мене, ділився останніми новинами, господарював. Він зробив ремонт у нашій двокімнатній квартирі – так, як ми й хотіли. Вирішив всі питання з сусідами, з компанією, яка довго не дозволяла йому робити перепланування. Словом, справлявся як міг.

Але найголовнішою мрією у нас був свій міцний та красивий приватний будинок. Щоб ми могли до нього перебратися разом із дітьми. А свою квартиру віддали б під оренду б, отримуючи пасивний дохід. Тоді можна було б зовсім не переживати за майбутнє.

Діти виростуть і самі розберуться, як їм жити. А я нарешті у свої 54 роки зможу відпочивати вдома, гуляти, дивитися телевізор і робити, що мені захочеться.

Принаймні такий був план. Більшість грошей вже було зароблено та відправлено чоловіку. Купівлі будинку ніщо не перешкоджало. Ще кілька місяців, і можна зі спокійною совістю покинути Іспанію та її нескінченну спеку. Відпочивати в ній, може, й непогано. Але жити і працювати – ні, дякую. З мене вже досить.

За тиждень до повернення я вкотре обговорювала з чоловіком купівлю будинку. Гарний район, чудове планування, багато місця. Сусіди – пристойні люди. Тож все ніби йшло до того, про що ми так давно мріяли і чого прагнули.

Але голос чоловіка був напружений, це було чути. Чому, що сталося, проблеми зі здоров’ям, роботою, у дітей все гаразд?

Але чоловік все заперечував. Зі здоров’ям і роботою все добре, діти теж чудово почуваються. Напевно, звичайний мандраж. Ми ж так давно не бачились. А тепер все буде добре, будемо разом. Звичайне хвилювання перед швидкою зустріччю.

На вокзалі мене зустрічала родина. Я хвилювалася, що діти просто не впізнають мене чи ставитимуться як до нерідної, чужої людини. Але, на щастя, вони були дуже раді моєму поверненню, і це було щиро.

Чоловік, святково одягнений, приїхав із квітами, я розчулювалася навіть цьому. Ще кілька годин, і ми будемо вдома.

Перший місяць на батьківщині пройшов чудово. Я відпочивала, багато часу проводила з сім’єю, раділа життю. Зовсім не сумувала за Іспанією і не ностальгувала за цією гарною, але надто спекотною країною.

Чоловік ходив на роботу, діти були зайняті навчанням, але вечорами ми всі збиралися і розповідали один одному останні новини та те, як пройшов день.

І ось через місяць, вдень, без попереднього дзвінка чи повідомлення, до мене прийшла рідна молодша сестра Оксана. Між нами ніколи не було якогось особливого зв’язку, тому було особливо дивно, що вона вирішила ось так прийти – просто, без попередження.

Але робити нічого, вже заварити кави я могла собі дозволити. Сестра одразу подякувала мені, виклала у вазочку тістечка і одразу перейшла до справи.

Вона розповіла, що вже восьмий рік перебуває у стосунках із моїм чоловіком. Їй навіть не завадив той факт, що вона по суті завела роман із власним зятем. Їхні почуття взаємні, але мій Володимир все ніяк не може знайти в собі сміливість, щоб розповісти.

Погано, звісно, що наша родина від цього постраждає. Але треба жити заради себе, а не заради інших. І ставити свої цілі і прагнення на перше місце. Сестра просила мене самоусунутися.

Я просто не мала слів перші 10 хвилин. Я не могла повірити у почуте. Рідна сестра, коханий чоловік. Але як і чому? На ці запитання Оксана дуже просто відповіла. Вона жінка неодружена, самотня. Принаймні була.

А йому не вистачало жіночої уваги, тепла. Крім того, з її слів, Володимир не шукав нікого спеціально. Все сталося само собою.

Оксана чесно зізналася, що завжди заздрила тому, як у мене все склалося. Чоловік, діти. Своя квартира, перспективи будинку. Звичайно, мені довелося багато чого віддати заради такого результату. Але ж я сама на це пішла.

І потім, на цих словах Оксана стишила голос, головне ж, щоб усі були щасливі? Так ось Вова щасливий. Діти молоді, скоро залишать дім. Їм взагалі все одно, вони навіть не зрозуміли, чому їхня тітка так часто навідується до них додому.

– То може, Наталко, не будемо робити з мухи слона? Просто подай на розлучення. Нехай суд визначить, як поділити ваше майно і просто розійдемося, як у морі кораблі? Я розумію твій гнів на мене, але змінити вже нічого не вдасться.

Ти тільки можеш зробити гірше собі – і все. Подумай, як буде краще, – із цими словами сестра пішла. А я так і залишилася сидіти на дивані з пустою філіжанкою у руці.

І що тепер робити? Продавати все та ділити? Чи боротись за своє щастя до кінця? А може поїхати назад в Іспанію і почати все спочатку? Але я хочу жити в Україні!

Ці питання не дають мені спокою, я дуже втомилася. Як могло статися таке, що рідна сестра без жалю змогла відібрати в мене ціле життя і навіть не вибачитися? Побутова драма, начебто, але для мене це величезне потрясіння. Як жити далі – не знаю.

Передрук без посилання заборонено.

Фото ілюстративне, авторське.