Ще вчора ми були звичайними татом і донькою, які жили своїм розміреним життям у нашому затишному містечку, а сьогодні я стояла на порозі свого минулого, відчуваючи, як життя, яке я знала, тріщить по швах. Все почалося з того, що мій тато, Дмитро, привів у наш дім жінку – Уляну.
Вона була для мене чужою, а для нього – “світлом у вікні” після розлучення з мамою. Я не мала нічого проти його щастя, але не очікувала, що це “світло” принесе з собою не тепло, а крижаний вітер змін і суворих правил, які швидко перетворять наш дім на казарму, а мене – на небажану гостю.
– Ти вже спакувала речі? – голос Уляни був холодний, як зимовий ранок, і не терпів заперечень. Вона стояла в дверях моєї кімнати, склавши руки на талії, а її погляд, здавалося, пропалював наскрізь.
– Що? Про що ти говориш? Я нікуди не їду, – я відчула, як мої долоні спітніли. Здається, я не розуміла, що відбувається.
– Я ж казала тобі, Насте. Якщо ти не згодна дотримуватися графіку, який я встановила, і не збираєшся поважати мої правила в “нашому” домі, то тобі краще повернутися до своєї матері. Вона, напевно, буде рада бачити свою “принцесу”, яка не здатна навіть помити за собою тарілку.
– Але це і мій дім! Я тут живу все життя! Ти не маєш права мені вказувати, куди мені їхати! Я поговорю з татом! – я відчувала, як мої щоки палають від образи, а в голосі з’явилася неприємна тремтіння.
– Дмитро повністю підтримує моє рішення. Він вважає, що мені видніше, як керувати цим господарством, – вона посміхнулася, і ця посмішка була такою ж холодною, як її голос. – А тепер швидко! Я хочу, щоб до вечора тебе тут не було. Я маю намір перетворити цю кімнату на свій робочий кабінет, тут сонячніше.
Цей діалог став, по суті, квінтесенцією всього, що відбувалося протягом останніх трьох місяців з моменту її появи. На той час мені було сімнадцять, і я тільки-но закінчила десятий клас.
Розлучення батьків рік тому було болючим, але я прийняла рішення залишитися з татом у нашому будинку під Києвом, бо тут була моя школа, друзі, моє звичне життя. Мама переїхала до Львова і часто дзвонила, але мої плани на літо були пов’язані з містом, де я виросла.
Тато, Дмитро, дуже переживав розрив і через кілька місяців почав зустрічатися з Уляною. Вона працювала його колегою, була старша за нього років на п’ять і мала вигляд успішної, дуже зібраної бізнес-леді. Уляна швидко переконала тата, що їхні стосунки достатньо серйозні, щоб вона переїхала до нас.
Перший тиждень був наче затишшя перед бурею. Уляна була мила, питала про мої успіхи в школі, навіть один раз спекла шарлотку. Але потім почалося.
З першого ж понеділка на дверцятах холодильника з’явився графік, роздрукований дрібним шрифтом і заламінований. Це був не просто графік чергування, а розклад, розписаний по хвилинах.
7:00 – підйом, застелити ліжко (ідеально, як у готелі);
7:15 – приготування сніданку (по черзі, але мої сніданки повинні були бути “дієтичними”);
8:00 – вихід з дому;
18:00 – повернення (ніяких запізнень);
18:30 – 19:30 – час для уроків/додаткових занять;
20:00 – вечеря, прибирання кухні (я мала мити посуд виключно вручну, бо “посудомийка витрачає занадто багато води”);
22:00 – відбій.
Особливо мене вразив пункт про прибирання. Уляна була переконана, що в домі має бути “стерильна чистота”. Кожної суботи вона проводила “інспекцію”. Якщо десь знаходила пилинку, мені доводилося переробляти все заново. Моя кімната стала об’єктом її особливої уваги.
– Насте, це не дитячий садок! – заявляла вона. – Як ти можеш жити серед цього безладу? У тебе тут, напевно, вже пліснява завелася під шаром бруду.
Хоча в моїй кімнаті завжди був творчий безлад, але він був моїм безладом. Тепер я мала складати всі книжки строго за розміром, а одяг – лише за кольором.
Одного разу я залишила чашку на столі, бо поспішала на зустріч з однокласниками. Коли я повернулася, моя чашка стояла на підвіконні, а під нею лежала записка: “Неприбраний посуд = штраф. Ти маєш компенсувати мені 50 гривень за прибирання”.
– Це просто смішно, Уляно! Я не мала часу! – спробувала я протестувати.
– Правила є правила. Якщо ти не навчишся порядку зараз, то не навчишся ніколи, – вона була непохитна. – До речі, я вирішила, що тепер ми всі разом економимо. Твій смартфон ти можеш заряджати лише з 20:00 до 21:00. Інакше – ти занадто багато використовуєш електрики.
Батько, Дмитро, спочатку намагався мене захищати.
– Уляно, Настя ще дитина, навіщо такі суворі правила? – питав він.
– Дмитре, вона не дитина! Їй вже сімнадцять! Це вже доросла дівчина, і вона повинна розуміти, що таке відповідальність. Або ти хочеш, щоб вона виросла нечупарою, як її мати? – вона вміла маніпулювати. Згадка про маму, з якою у тата був непростий розрив, завжди діяла на нього.
– Добре, але не перестарайся, – просив він, але його голос звучав невпевнено.
З часом він почав відсторонюватися. Він все більше часу проводив на роботі або за комп’ютером, уникаючи конфліктів. Уляна ж, відчуваючи його слабкість, тільки посилювала тиск.
Вона змінила наші продукти харчування. Раніше тато купував усе, що ми любили. Тепер у холодильнику були лише “корисні” продукти: безглютеновий хліб, кефір з нульовим вмістом жиру, багато зелені.
– Насте, ти маєш стежити за своєю фігурою, – заявила вона мені одного разу, хоча я ніколи не мала проблем із вагою. – Я викину твої чіпси і солодку газовану воду.
Це було вже занадто. Я почувалася не просто підлітком, що живе з батьком, а небажаним елементом у її ідеально спланованому світі. Я відчувала себе чужою у власному домі. Мої друзі перестали до мене приходити, бо Уляна заборонила “стороннім” знаходитися в будинку без її дозволу.
– Вони приносять бруд з вулиці, – пояснила вона татові. – А ще вони занадто гучні, мені потрібна тиша для роботи.
Моє терпіння закінчилося минулого тижня, коли я відмовилася викинути стару, але улюблену м’яку іграшку, яку мені подарувала мама.
– Вона збирає пил, Насте! Я її відправлю на смітник, – сказала Уляна, намагаючись забрати ведмедика з моїх рук.
– Ні! Не чіпай! Це пам’ять! – я вирвала іграшку і вперше за весь час підвищила на неї голос.
– Добре, – повільно промовила вона. – Ти не хочеш дотримуватися моїх правил? Ти не поважаєш мене як господиню цього дому? Тоді навіщо ти тут?
Після цієї сцени вона пішла прямо до тата, і вже ввечері він почав зі мною розмову, яка мене просто здивувала.
– Насте, Уляна вважає, що ти не даєш їй тут спокійно жити. Вона дуже засмучена твоєю поведінкою.
– Тату! Вона перетворила наше життя на пекло! Це вона вимагає неможливого! Я не можу жити за цим графіком! Я скучила за тобою, а ти мене навіть не слухаєш!
– Я слухаю. Але ти маєш розуміти, що тепер ми живемо за іншими правилами. Уляна – дуже організована жінка, і вона хоче, щоб у домі був лад. Спробуй її зрозуміти.
– Спробуй ти зрозуміти мене! Я тут не військовослужбовець! – я відчула, як мої очі наповнюються сльозами.
– Не кричи на мене, Насте! – сказав тато, і це було вперше, коли він так розмовляв зі мною. Його обличчя було виснаженим. – Якщо тобі так не подобається, то… може, ти поїдеш до мами на літо? Поки ми тут все налагодимо.
Я не могла повірити, що він це сказав. Він ніби виштовхував мене. Це було боляче. Я відчувала себе зрадженою.
Наступного дня Уляна поставила мені ультиматум, про який я розповіла на початку.
– Я не поїду до мами, – твердо заявила я, стоячи перед нею. – Ти не маєш права мене виганяти. Я залишуся тут, бо це мій дім, і я почекаю, поки тато схаменеться.
– Схаменеться? Ти вважаєш, він мене залишить через твої істерики? Я сумніваюся. А поки ти тут, ти будеш жити за моїми правилами, – її обличчя не виражало жодних емоцій. – Якщо ти ще раз порушиш графік або спробуєш влаштувати тут скандал – я зберу твої речі сама і відправлю до мами.
Цього вечора, коли тато повернувся з роботи, я знову спробувала з ним поговорити. Я розповіла йому про її вимоги, про те, як вона ставиться до мене, про “штрафи” за тарілку.
– Тату, вона мною командує, а ти дозволяєш! Ти мій батько, а не її підлеглий!
– Насте, не починай. Я втомився. У мене був важкий день. Я не хочу більше слухати про ваші жіночі непорозуміння, – він відмахнувся від мене, як від набридливої мухи.
Я зрозуміла, що боротьба була програна. Батько не бачив або не хотів бачити, що відбувається. Він був повністю під впливом Уляни, якій вдалося створити навколо нього ілюзію ідеального життя і порядку.
Я провела ніч, плачучи. Це було дуже важко – усвідомити, що ти перестала бути пріоритетом для людини, яку любиш найбільше.
Вранці я зателефонувала мамі.
– Мамо, я приїду до тебе. Сьогодні. Я більше не можу тут залишатися.
Вона була дуже здивована і одразу почала хвилюватися, але я запевнила її, що все поясню, коли приїду. Я швидко зібрала речі, залишивши татові записку.
– Тату, я поїхала до мами. Не тому, що мені так захотілося, а тому, що ти дозволив чужій жінці мене вигнати. Я люблю тебе, але мені боляче, що ти мене зрадив. Я буду чекати, поки ти мене по-справжньому запросиш додому, а не просто дозволиш повернутися. Твоя донька, Настя.
Я не знала, що буде далі. Я не знала, чи зможе тато усвідомити, що він наробив. Чи зможе він поставити мене, свою доньку, на перше місце? Або його нове, “ідеальне” життя з Уляною стало для нього дорожче за мене?
Я стояла на пероні, чекаючи потяга до Львова, і дивилася на маленьке містечко, яке колись було моїм домом. Тепер це був лише пейзаж, повний болючих спогадів.
Яка ваша думка, дорогі читачі? Як ви вважаєте, чи зможе тато розібратися у цій ситуації і повернути довіру своєї доньки?