– Що це? — холодно спитала Тетяна Яківна, взявши до рук виделку. – Це з того набору, що вам на весілля подарували? Мій друг Богдан не відчув біди, він потім розповідав, що навіть не почув до ладу це перше запитання, продовжував уплітати голубці.

Він ще не звик до своєї нової родички, вважав її милою жінкою, мамою своєї дружини, яка просто іноді приходить у гості, ввічлива така, силь ву пле і тому подібне. Хто ж знав, що вона ось такою недоброю виявиться.

– Богдане! – продовжувала Тетяна Яківна. – Це виделка з набору? Шість срібних столових ложок, шість срібних виделок, шість ножів, шість чайних ложечок — у подарунковому футлярі? Оленко, а ти як це поясниш?

Тут уже й дружина Богдана від плити відволіклася:

– Та що трапилося, мамо?

Теща почервоніла від обурення. Спочатку тихо, потім все більше розпалюючись, вона повідомила, що користуватися срібними приладами щодня — неприпустимо.

Вони ж коштували 40 тисяч гривень — і це ще за часів, коли долар був по тридцять! Хіба можна ось так бездумно їсти ними звичайні голубці?

– А що ними їсти? — не зрозумів Богдан.

Теща почервоніла ще більше, відкинула серветку:

– Ви не вмієте берегти речі!

Богдан навіть жувати перестав. Він знав, що з гостями краще не сперечатися на серйозні теми, але як реагувати на гостей, котрі так переймаються через виделки?

– Тетяно Яківно, — примирливо промовив зять. — Це ж така нісенітниця.

Теща зміряла його важким поглядом.

– Нісенітниця? – тихо сказала вона. — А що ви принесли до цієї квартири, Богдане? Ракушки з Єгипту на підставці і ролики? Тому вам і начхати на те, що тут відбувається, правда? Навіщо цінувати не своє?

– Ну вибачте! — Богдану досі соромно за той випад, але тоді, як він каже, стриматися не було жодної нагоди. — Годі тут квакати!

Після цих слів Тетяна Яківна почала наче риба на березі хапати повітря. Оленка забігала навколо неї, переляканий Богдан кинувся відчиняти вікно.

Теща довго віддихувалася, від швидкої відмовилася. Після цього вона взялася до вечері і навіть попросила добавки. Але свою волю молодятам все ж нав’язала — сховали вони «красиві виделки», дістали звичайні з нержавіючої сталі.

– Ви цей набір побережіть, — порекомендувала Тетяна Яківна. — Навіщо його шоркати щодня? Ще вашим дітям він у спадок перейде.

– Що це за такий підхід? — дивується тепер Альоша. — Що за манера приховувати гарні речі до найкращих часів? Чому не можна користуватися ними тут і зараз?

Ні, ми, звичайно, потім дістали ці виделки, але на жодну сімейну урочистість продемонструвати їх уже не можемо, а то у мами знову станеться! Та й Оленка моя туди ж.

Вона веде кулінарний блог і фотографує тарілки з готовою їжею тільки на гарній скатертині, а потім цю скатертину згортає — і в шухляду. Навіщо, питається? А тому, що дорогу річ треба берегти: так мама навчила.

А моя мати? Подарував їй духи — вона ними лише на 8 Березня та Новий рік побризкалася. Я до неї з новим флаконом, а вона:

– Ти що, мені й старого на десять років вистачить.

Або бабусю взяти: людині вже майже вісімдесят років, а вона так досі не відкрила сервізу, який їй на шістдесятиріччя подарували. Невже не розуміє, що ще трохи — і він їй уже не знадобиться?

Я не знаю, що відповісти Богдану. У мене є тітка Рая — її сервіз розлетівся вщент. Порцеляновий чайний сервіз на дванадцять персон із золотими облямівками та штампиками «Made in Germany» на обороті кожного предмета — оп! — звалився з антресолей.

Тітка Рая дзвонила всім — і навіть мені, і оплакувала свою молодість, що розлетілася на тисячу уламків:

– Нам його батьки подарували двадцять років тому. Ми його не чіпали, чекали особливого випадку, порцелянового, господи пробач, весілля. І що? Жодного разу й не користувалися цими тарілками.

Он моя подруга півроку тому купила розкішну банкетку в передпокій, а я ту досі так і не бачила: банкетка завжди прикрита потертим пледиком,

– Ой, мої все забруднюють! – відмахується подруга. – Двоє дітей, собака, кіт – ну куди! Я тільки у великі свята цю паличку знімаю!

З таким же успіхом вона могла б поставити в передпокій звичайний табурет або ящик — свят у неї все одно небагато.

Чому? Чому ми зберігаємо сервізи, ароматичні свічки та яскраві емоції для особливого випадку?

Навіщо відкладаємо шовкову постільну білизну для «спеціальної ночі», ховаємо сережки з діамантами в скриньку, шльопаємо дитину по руках, коли вона намагається «раніше часу» стягнути зі столу шматочок сиру і тримаємо красиві добрі слова до дня народження?

Чим сьогоднішній день гірший за майбутні? Хіба життя можна відкладати на антресолі? Навіть якщо у будинку кіт чи теща-маніпулятор?

Звичайно, ми заспокоюємо себе: «Та, ще встигнеться». А якщо ні? Чи не краще жити тут і зараз? Запалювати найкрасивіші свічки, одягати найкращий одяг та посміхатися коханим, ніби ваше порцелянове весілля сьогодні. Нині. І їсти голубці срібними вилками.

А як у вас з відкладеми речам і життями?

Фото – авторське.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.