— Що ти маєш на увазі, Антоне? — мій голос тремтів, коли я увірвалася до маминої кімнати, де він сидів, втупившись у підлогу. — Що я не маю знати? Що ти приховуєш?

Мама, лежачи на ліжку, виглядала наляканою. Її очі блищали від сліз, але вона мовчала. Антон підвів голову, його обличчя було блідим, як стіна.

— Марино, заспокойся, — тихо сказав він, але його голос тремтів. — Не треба перед мамою…

— Не треба? — я майже кричала. — Я чула, як ти сказав, що я не зрозумію! Що це? Яка правда? Говори, Антоне, бо я не вийду звідси, поки не дізнаюся!

Він зітхнув, ніби повітря з нього випускали. Мама ледь помітно кивнула, її руки стискали ковдру.

— Сідай, Марино, — сказала вона слабким голосом. — Тобі час знати.

Я відчула, як ноги підкосилися. Я сіла, але серце калатало так, що, здавалося, воно вирветься. Щось у мені кричало, що після цього моменту все зміниться назавжди.

Я завжди вважала себе частиною міцної родини. Ми з братом Антоном росли в будинку, де пахло маминими варениками, а тато, Василь, розповідав історії про свій сад, який годував нас роками. Але останні два роки все змінилося. Тата не стало, мама занедужала, і я взяла на себе турботу про неї.

Щоденні справи — ліки, прання, готування — стали моїм життям. Антон з’являвся рідко, завжди зайнятий, завжди з телефоном у руці, пахнучи дорогим одеколоном. Але коли він приходив, розмови швидко зводилися до саду. Той сад, який залишив нам тато, приносив дохід — 50 000 гривень щороку, — але для Антона «справедливий поділ» означав щось зовсім інше, ніж для мене.

Наступного дня після нашої суперечки Антон прийшов без попередження. Я саме складала мамину білизну, коли він постукав. Його обличчя було серйозним, без звичної самовпевненої посмішки.

— Треба поговорити, — сказав він, сідаючи за кухонний стіл.

Я налила собі чай, намагаючись приховати тремтіння в руках.

— Якщо це знову про сад, я не хочу слухати, — відрізала я, розмішуючи цукор.

— Не про сад, — він опустив погляд. — Про… маму. І тата.

Я насупилася. Його тон був занадто м’яким, і це мене насторожило.

— Що ти маєш на увазі? — спитала я, відчуваючи, як серце починає битися швидше.

Він зітхнув, ніби збирався сказати щось важке.

— Вчора, коли ти… кричала, я згадав дещо. Про тата. І про тебе.

— Не грайся зі мною, Антоне, — я поставила чашку так різко, що чай розлився. — Кажи прямо.

Він мовчав, дивлячись на свої руки. Потім тихо сказав:

— Я не хотів, щоб ти дізналася так. Але… тато сумнівався, чи ти його дочка.

Я відчула, як світ поплив перед очима.

— Що? — прошепотіла я. — Що ти сказав?

— Це було давно, — поспішно додав він. — Мама… у неї був момент слабкості. Ще до твого народження. Тато здогадався, коли вона була при надії. І… він переписав сад на мене. Про всяк випадок.

У голові гуділо, наче бджолиний рій.

— То ти знав? Увесь цей час? — мій голос зірвався. — І мовчав?

— Я не хотів тебе бентежити, — сказав він, нарешті піднявши очі. — Ти моя сестра, Марино. Завжди була.

— Твоя сестра? — я встала, відчуваючи, як гнів змішується з болем. — Ти боровся за сад, бо вважав, що він твій по праву? А я що, чужа?

— Ні, — він різко встав. — Я просто… я не знав, як тобі сказати. Я боявся, що ти не витримаєш.

Я відвернулася, щоб він не побачив моїх сліз.

— Ти не мав права вирішувати за мене, — тихо сказала я і вийшла з кухні.

Того вечора я довго сиділа в маминій кімнаті. Вона виглядала слабшою, ніж зазвичай, але її очі були повні тривоги.

— Мамо, чому ти мені не сказала? — спитала я, тримаючи її руку.

Вона зітхнула, її пальці ледь стиснули мої.

— Я боялася, Марино. Боялася, що ти відвернешся від мене. Від тата. Він тебе любив, ти ж знаєш. Навіть із сумнівами, він ніколи не ставився до тебе інакше.

— Але чому ти дозволила Антону знати? Чому не мені? — мій голос тремтів.

— Він дізнався випадково, — вона відвела погляд. — Тато одного разу в пориві емоцій сказав йому. Я просила Антона мовчати. Не хотіла, щоб ти жила з цим тягарем.

Я заплющила очі. Сльози текли по щоках, але я не витирала їх.

— Я думала, що знаю нашу сім’ю, — тихо сказала я. — А тепер я не знаю, хто я.

Мама підняла руку, торкнувшись моєї щоки.

— Ти моя донька. І ти завжди була для тата його дівчинкою. Це не змінює того, ким ти є.

Я кивнула, але в душі відчувала порожнечу. Як можна повернутися до життя, коли все, у що ти вірив, виявилося брехнею?

Через кілька днів я зустріла Антона біля саду. Він стояв біля старої яблуні, де ми в дитинстві гойдалися на гілках. Я підійшла, не знаючи, що сказати.

— Ти пам’ятаєш, як ми тут гралися? — тихо спитав він, не дивлячись на мене.

— Пам’ятаю, — відповіла я, зупиняючись поруч. — Тоді все було простіше.

Він кивнув, його пальці торкалися шорсткої кори дерева.

— Я знав про це з п’ятнадцяти років, — сказав він. — Тато розповів мені, коли був розлючений. Сказав, що я маю бути відповідальним, бо сад — моя спадщина. Я не розумів, чому він так наполягав.

— І ти вирішив, що я не маю права на нього? — мій голос був спокійним, але всередині вирував шторм.

— Ні, — він повернувся до мене. — Я просто… я хотів захистити тебе. І маму. Я думав, що якщо візьму на себе все, тобі не доведеться знати.

— Ти помилився, — сказала я. — Я мала право знати правду.

Він опустив голову.

— Я знаю. І мені шкода, Марино. Я не хотів, щоб усе так сталося.

Ми стояли мовчки, слухаючи шелест листя. Вперше за довгий час я побачила в Антонові не суперника, а брата, який так само заплутався в цій історії.

Я вирішила поговорити з батьками мого чоловіка, Олександра. Вони жили неподалік, і я знала, що вони завжди ставилися до мене з теплом. Свекруха, Олена Петрівна, запросила мене на чай, а свекор, Микола Іванович, сидів поруч, слухаючи.

— Олено Петрівно, я не знаю, що робити, — почала я, тримаючи чашку. — Усе моє життя перевернулося. Я не знаю, чи можу довіряти Антону. Чи мамі.

Вона кивнула, її очі були повні співчуття.

— Марино, сім’я — це складно. Іноді правда болить, але вона не змінює того, що між вами. Твоя мама тебе любить. І Антон теж. Може, він просто не знав, як із цим жити.

Микола Іванович додав:

— Знаєш, у нашій родині теж були таємниці. Але ми навчилися їх приймати. Ти сильна, Марино. Ти впораєшся.

Їхні слова заспокоїли мене, але я все ще відчувала, що стою на краю прірви.

Коли я повернулася додому, мама сиділа біля вікна. Вона виглядала так, ніби постаріла на десять років. Я сіла навпроти, і ми довго мовчали.

— Мамо, я не знаю, як жити з цим, — нарешті сказала я. — Але я не хочу втрачати тебе. Чи Антона.

Вона посміхнулася слабко.

— Ти не втратиш нас. Ми сім’я, Марино. І ми пройдемо через це разом.

Я кивнула, але в душі знала, що шлях до примирення буде довгим. Я вже не була тією Мариною, яка беззастережно вірила в свою сім’ю. Але я була готова спробувати знайти нову себе.

Я досі шукаю відповіді. Як навчитися довіряти знову, коли правда розбила все, у що ти вірив? Як зберегти сім’ю, коли таємниці стоять між вами? І чи можливо пробачити, не забуваючи? Що б ви зробили на моєму місці?