Чоловік і дочка спочатку вмовляли матір від таких щоденних прогулянок, але потім змирилися.
Всі вони дуже тяжко перенесли ту подію, коли одного вечора Дмитро не поставив машину в гараж. І більше вже ніколи не поставив… Його намагалися врятувати. Але вже через годину найважчого очікування їм запропонували… Віддати іншому хлопцю з іншої палати те, що не потрібно більше Дмитрові. Віддати, щоб він, інший хлопець, жив…
Вони дали згоду.
Через півроку, як трохи стихати почала та нестерпна туга, Валентина Петрівна навідалася до тієї лікарні, розпитала, в кого треба, і згодом знала, де живе і працює Богдан. Той, що в ньому… Живе її синочок.
Жінка не наважувалася, щось її стримувало отак просто зайти до його юридичного відділу чи прийти додому. Що вона скаже?
Навіщо?..
Вона знала, навіщо. Тільки тепер, коли побачила його, зрозуміла сама.
Зупинилася.
– Почекайте!.. – попрохала Богдана, що вийшов збігати в магазин.
– Я… Я мати Дмитра… Того, чиє… Пересадили… Тобі. Можна… Дозволь, я… Послухаю…
Він застиг. А потім пригорнув цю невисоку жінку до своїх грудей…
Стояли, нікого не помічали, плакали обоє.
Вона слухала…
Богдан запропонував Валентині Петрівні зустрітися наступного разу в іншому місці, поспілкуватися спокійно.
Так вони почали бачитися, десь раз-два на тиждень. І кожного разу Валентина Петрівна СЛУХАЛА.
А якось вона запросила його до них додому, познайомити з родиною, бо досі тільки розповіла.
Богдан погодився. Прийшов сам, свою дівчину Віку вирішив поки що від цього відсторонити.
А там, в оселі Валентини Петрівни, він побачив… Люду, сестру Дмитра.
Так вони зустрілися. І тепер вони – разом.
Люда зараз чекає дитинку, кажуть, буде хлопчик…
В її чоловікові – серце її брата. А в синові, можливо, буде його душа…
Все можливо в цьому світі.
А Валентина Петрівна ходить до храму і молиться, і дякує Богові за те, що все склалося саме так.
Автор – Альона Мірошниченко.
Фото ілюстративне.
