Щомісяця Вероніка виділяла сину 1500 на проїзд та дрібні витрати, відмовляючи собі навіть у нових шкарпетках. Анатолій сприймав це як належне, поки одного разу не виявив, що гаманець матері порожній, а замок у дверях — новий

Вероніка відчувала, як кожна секунда перебування сина вдома перетворюється на тягучий пісок, що засипає її власні мрії про спокійну старість. Анатолій з’явився на порозі десять років тому, тримаючи в руках лише одну спортивну сумку та пошарпану надію на те, що це лише тимчасова зупинка після невдалого шлюбу. Тоді він обіцяв, що затримається максимум на місяць, поки знайде роботу і зніме житло. Тепер йому сорок два, а він все ще займає ту саму дитячу кімнату, де на стінах залишилися сліди від його підліткових плакатів.

Ранок почався зі звичного звуку порожнього холодильника. Анатолій знову не подумав, що продукти мають властивість закінчуватися, якщо їх лише споживати. Він сидів на кухні, розвалившись на старому стільці, і ліниво гортав стрічку новин у телефоні, поки Вероніка намагалася знайти бодай щось для сніданку перед зміною на роботі. Повітря пахло сирістю від невимитого посуду, який син обіцяв помити ще ввечері.

— Толю, ти знову забув зайти в магазин?

Син навіть не підвів погляду від екрана.

— Мамо, я ж казав, що в мене зараз немає зайвих коштів. Треба почекати до кінця тижня, може, хтось відгукнеться на моє резюме.

— Ти кажеш це вже третій рік поспіль. Резюме не принесе грошей, якщо ти просто розсилаєш його і чекаєш дива. Тобі пропонували роботу на складі минулого тижня, чому ти відмовився?

— Це не мій рівень, — Анатолій нарешті подивився на матір з легким роздратуванням. — Я маю вищу освіту, а ти хочеш, щоб я вантажив коробки з побутовою хімією. Треба мати хоч трохи самоповаги.

Вероніка відчула, як всередині здіймається хвиля безсилого гніву. Вона працювала на двох роботах, щоб оплачувати комунальні послуги за трикімнатну квартиру та годувати дорослого чоловіка, який вважав фізичну працю нижче своєї гідності. Її пальці, покручені від багаторічної роботи, мимоволі стиснулися. Вона дивилася на його чисті, доглянуті руки і порівнювала їх зі своїми.

— Твій рівень — це жити за рахунок матері-пенсіонерки? Ти розумієш, що мені важко? Мої ноги ледве ходять, а я маю стояти за прилавком по десять годин, щоб ти міг обирати вакансію мрії.

— Не починай знову цю пісню. Я ж допомагаю по дому.

— Як саме? Ти навіть не виніс сміття. Вся хата заросла твоїм безладом. Твоє взуття в коридорі вже нікуди ставити, а ти навіть не можеш його помити.

Анатолій зітхнув, відклав телефон і встав, демонструючи всім своїм виглядом, наскільки він втомлений від цих розмов.

— Я піду пройдуся. Мені треба подумати про стратегію на майбутнє. В такій атмосфері неможливо зосередитися на серйозних речах.

Він вийшов, грюкнувши дверима, а Вероніка залишилася стояти посеред кухні. Вона бачила через вікно, як він іде вулицею, тримаючи спину прямо, наче він успішний бізнесмен, а не людина, яка не може купити собі навіть хліба. Кожного разу, коли вона намагалася поставити ультиматум, її серце стискалося. Це ж її дитина. Хто йому допоможе, якщо не вона? Але цей тягар став занадто важким.

Увечері до неї завітала сусідка, Марія. Вони зналися сорок років, і Марія була єдиною, перед ким Вероніка не прикидалася, що в її родині все добре. Вони сіли на балконі, де пахло сухою травою та вечірнім містом.

— Ти знову плакала, Вероніко? — Марія похитала головою, дивлячись на подругу.

— Він не хоче нічого змінювати. Я відчуваю, що моє життя минає в обслуговуванні людини, яка мене навіть не помічає. Він сприймає мене як частину меблів, як безкоштовний додаток до квартири.

— Ти сама це дозволила. Десять років — це не жарти. За цей час люди встигають побудувати кар’єру, народити дітей і купити власне житло. А він просто зручно влаштувався. Поки ти будеш готувати йому обіди, він не ворухнеться.

— А що мені робити? Виставити його речі за двері? Він же пропаде. Він не вміє навіть за квартиру платити.

— То нехай навчиться. Життя — найкращий вчитель. Ти не вічна, Вероніко. Що він робитиме, коли тебе не стане?

Ці слова боляче зачепили за живе. Вероніка часто думала про те, що буде потім. Анатолій не мав жодних заощаджень, жодних навичок виживання. Вона виростила тепличну квітку в умовах, де треба бути бур’яном, щоб вистояти.

Коли Анатолій повернувся пізно ввечері, він був у гарному настрої. Від нього пахло чимось солодким, можливо, він знову витратив ті невеликі гроші, які вона дала йому на проїзд, на якісь ласощі.

— Мамо, я зустрів знайомого. Він каже, що є варіант у столиці. Але мені потрібні гроші на квиток і на перший час.

Вероніка подивилася на нього втомленими очима.

— Скільки?

— Ну, тисяч п’ять було б ідеально. Я все поверну з першої зарплати, обіцяю.

— Толю, в мене немає таких грошей. Ти ж знаєш, що ми заборгували за світло.

Обличчя сина миттєво змінилося. Доброзичливість зникла, поступившись місцем холодній байдужості.

— Ти завжди так кажеш. Коли мені реально потрібна підтримка, ти починаєш рахувати копійки. Ти хочеш, щоб я все життя сидів біля твоєї спідниці?

Ця несправедливість була настільки гострою, що Вероніка вперше не промовчала.

— Ти сидиш тут не через мене! Ти сидиш тут, бо тобі так зручно. Тобі зручно, що я перу твої сорочки, що я купую туалетний папір, що я мовчу, коли ти спиш до обіду. Хочеш у столицю? Іди працюй вантажником місяць, зароби на квиток і їдь.

— Я так і знав. Ти просто не віриш у мій потенціал. Тобі легше бачити мене невдахою, щоб почуватися важливою.

Він розвернувся і пішов у свою кімнату, голосно увімкнувши телевізор. Звуки якогось комедійного шоу різали слух Вероніки, наче лезо. Вона сиділа в темряві, слухаючи сміх із екрана, і відчувала себе абсолютно самотньою у власній домівці.

Минуло ще два місяці. Нічого не змінилося, окрім того, що борги за квартиру зросли. Одного дня Вероніка повернулася додому раніше і побачила, що Анатолій привів друзів. У квартирі стояв гучний гамір, на столі були залишки їжі, яку вона готувала собі на кілька днів.

— Що тут відбувається? — вона ледве стримувала голос.

— Мамо, ми просто святкуємо. У Сергія день народження.

— За чий рахунок свято? Ти взяв мої гроші, які я відклала на лікування зубів?

Друзі Анатолія незручно перезирнулися і почали збиратися. Коли вони пішли, у вітальні запала важка тиша. Анатолій дивився у вікно, уникаючи погляду матері.

— Я поверну. Це була позика.

— Від кого ти її взяв? Від самого себе? Ти вкрав у мене останнє, Толю. Це межа.

— Не називай це так. Ти перебільшуєш. Це просто гроші.

— Це не просто гроші. Це моє здоров’я. Це мій час. Це моє терпіння, яке вичерпалося. Завтра ти починаєш шукати будь-яку роботу. Будь-яку. Або ти йдеш звідси.

— І куди я піду? На вулицю?

— Тобі сорок два роки. Ти знайдеш дорогу.

Наступного ранку Анатолія не було вдома. Вероніка сподівалася, що він пішов шукати роботу, але він повернувся лише під вечір, ще більш роздратований.

— Я був у центрі зайнятості. Там пропонують лише сміття. Ти цього хочеш для свого сина?

— Я хочу, щоб мій син був чоловіком, а не паразитом.

— Гарне слово ти підібрала. Паразит. Значить, так ти про мене думаєш? Після всього, що ми пройшли? Коли батька не стало, я був поряд.

— Ти був поряд, бо тобі не було куди йти, Толю. Давай будемо чесними. Батько завжди казав, що я тебе занадто балую. Він мав рацію.

Конфлікт загострювався з кожним днем. Вероніка почала ховати їжу у своїй кімнаті. Це було принизливо і дико, але інакше вона залишалася голодною. Анатолій почав відповідати на це мовчазним протестом — він перестав виходити з кімнати взагалі, лише виходив на кухню вночі.

Одного разу Вероніка знайшла в його кімнаті оголошення про продаж її старовинного годинника, який дістався їй від бабусі. Це була остання крапля.

— Ти хотів продати мою пам’ять? — вона тримала в руках роздруківку з сайту.

— Він просто лежить і припадає пилом. А нам потрібні гроші. Я хотів як краще.

— Тобі потрібні гроші на твої розваги. З мене досить.

Вона зібрала його речі. Це зайняло не більше десяти хвилин. Одна велика сумка, яку він приніс десять років тому, тепер була набита значно щільніше. Вероніка виставила її в коридор.

— Йди.

— Ти серйозно? Зараз дощ.

— Парасолька у бічній кишені. Йди, Толю. Я більше не можу.

Він дивився на неї з такою неприязню, що їй стало холодно. У цьому погляді не було ні краплі любові чи вдячності. Лише розрахунок, який не справдився.

— Ти ще пошкодуєш про це. Коли ти залишишся одна і не зможеш навіть склянку води попросити, згадай цей вечір.

— Я вже одна, Толю. Вже десять років, як я одна в цій квартирі, попри твою присутність.

Він підхопив сумку і вийшов. Двері зачинилися, і Вероніка вперше за довгий час почула справжню тишу. Вона сіла на підлогу в коридорі і заплакала. Це не були сльози полегшення, але й не сльози горя. Це була порожнеча.

Минув тиждень. Анатолій не дзвонив. Вероніка щовечора перевіряла телефон, здригаючись від кожного повідомлення. Вона не знала, де він, чи є йому де спати, чи він не голодний. Її материнський інстинкт боровся зі здоровим глуздом. Кожного разу, коли вона хотіла набрати його номер, вона згадувала порожній холодильник і його холодні очі.

Через місяць вона зустріла його в місті. Він стояв біля кав’ярні з якоюсь жінкою, виглядав непогано, на ньому була нова куртка. Він помітив матір, але швидко відвернувся, вдаючи, що роздивляється вітрину. Жінка щось весело йому розповідала, а він усміхався їй тією самою чарівною усмішкою, якою колись заспокоював матір, обіцяючи, що скоро знайде роботу.

Вероніка пройшла повз, не зупиняючись. Вона зрозуміла, що він знайшов нове джерело ресурсів. Він не змінився і не збирався змінюватися. Він просто переніс свою присутність в інше місце, де ще не знали його справжнього обличчя.

Вдома вона заварила собі чаю. Квартира виглядала інакше — чистіша, світліша, але якась занадто велика для неї однієї. На столі лежали рахунки, які вона тепер могла оплатити самостійно, не заощаджуючи на кожній дрібниці.

Але вночі їй все одно вчувався скрип підлоги в його кімнаті. Вона звикла до тягаря, і тепер, коли його не стало, вона відчувала дивну легкість, яка межувала з провиною. Чи правильно вона вчинила? Чи не була вона занадто суворою? А може, навпаки — вона запізнилася на ціле десятиліття?

Анатолій так і не з’явився на її день народження. Він надіслав лише коротке повідомлення з текстом: Вітаю. Без жодних інших слів. Вероніка дивилася на цей напис і розуміла, що їхні стосунки були зруйновані не в той день, коли вона виставила його за двері, а значно раніше, коли дозволила йому перестати бути сином і стати споживачем.

Вероніка тепер часто гуляє в парку. Вона спостерігає за молодими мамами, які пестять своїх малюків, і їй хочеться підійти до них і сказати щось дуже важливе. Але вона просто проходить повз, міцніше стискаючи ручку своєї сумки.

Життя продовжується, але воно вже ніколи не буде таким, як раніше. Вероніка навчилася жити для себе, але смак цієї свободи виявився з гірчинкою. Вона часто запитує себе, дивлячись на порожню кімнату сина, де тепер стоять лише її вазони з квітами.

Як ви вважаєте, чи повинна мати нести відповідальність за дорослу дитину до кінця своїх днів, чи є межа, за якою любов має стати жоpсткoю заради порятунку обох?