Шістдесят п’ята зима мого життя почалася з холодного усвідомлення того, що я більше не головна жінка для свого сина. 14 лютого завжди було нашим спільним святом, але поява Вікторії перетворила цей день на моє особисте випробування. Коли Роман сказав — Ми маємо свої плани, мамо — я зрозуміла, що моє місце в його серці тепер зайняте кимось іншим. Те, що він зробив наступного ранку, змусило мене здригнутися від правди

Доля вирішила пожартувати зі мною ще в день мого народження, бо я з’явилася на світ саме чотирнадцятого лютого. Усе життя цей день був для мене подвійним торжеством, часом, коли я відчувала себе центром маленького всесвіту. Мій син Роман змалечку знав, що цей день недоторканний. Навіть коли він був зовсім малим, він малював мені листівки з кривими сердечками, а ставши дорослим, завжди привозив величезний букет моїх улюблених білих лілій та подарунок, який ми обов’язково розпаковували разом під час довгої вечірньої розмови.

Цього року лютий видався особливо холодним. Вітер стукав у шибки моєї квартири, приносячи запах мокрого снігу та самотності. Я з самого ранку чепурилася, дістала свою найкращу скатертину, яку зберігала для особливих випадків. На кухні вже чекав пиріг з яблуками та корицею, аромат якого заповнив кожну щілину в домі. Я поглядала на годинник, очікуючи на звичний дзвінок у двері, але телефон мовчав, і під’їзд відгукувався лише кроками чужих людей.

Минуло три роки з того часу, як у житті Романа з’явилася Вікторія. Спочатку я щиро раділа за сина, бо вона здавалася милою та вихованою дівчиною. Але з кожним святом я відчувала, як невидима стіна між нами стає все вищою і міцнішою. Вікторія мала дивну особливість — вона наче поглинала весь час Романа, не залишаючи мені ні крихти.

Ближче до обіду я не витримала і набрала його номер. Серце калатало десь у горлі, заважаючи дихати.

— Алло, Ромчику, ти вже в дорозі? Я якраз дістала пиріг, він ще гарячий.

На тому кінці дроту запала коротка тиша, яку перервав приглушений сміх Вікторії.

— Мамо, вибач, я зовсім закрутився. Ми з Вікторією сьогодні їдемо за місто, вона давно хотіла подивитися на ті старі замки.

— Але ж сьогодні моє свято, сину. Ти ж знаєш, що для мене цей день означає. Ми ж завжди були разом.

— Мамо, ну не починай. Вікторія вважає, що це день закоханих, і вона приготувала мені сюрприз. Ми повернемося пізно, я заїду до тебе днями, добре?

Я відчула, як пальці похололи, стискаючи слухавку. Стіни кухні, які завжди здавалися затишними, раптом почали тиснути на мене.

— Днями? Але сьогодні мені виповнюється шістдесят п’ять, Романе.

— Я пам’ятаю, чесно. Просто Вікторія вже забронювала готель, я не можу її підвести, вона так старалася. Давай не будемо псувати один одному настрій. Я обов’язково тебе привітаю пізніше.

Він поклав слухавку швидше, ніж я встигла щось відповісти. Я залишилася стояти посеред кухні, де так смачно пахло святом, якого не відбулося. Я дивилася на дві тарілки, виставлені на столі, і на порожній стілець навпроти. Сльози застигли в очах, але я не дозволила їм витекти. Мені було не просто прикро, мені було порожньо.

Через годину я побачила у соцмережах нову фотографію Вікторії. Вона посміхалася, тримаючи в руках величезний оберемок троянд, а за її спиною стояв мій син, такий щасливий і далекий. Підпис під фото проголошував, що це найкращий день у її житті, і вона вдячна своєму коханому за те, що він робить кожен момент особливим. Жодного слова про те, що сьогодні день народження жінки, яка дала йому життя.

Я сіла біля вікна, спостерігаючи, як сутінки опускаються на місто. Перехожі з букетами квітів поспішали додому, пари обіймалися на розі вулиці, ховаючи обличчя від колючого вітру. Я згадала, як минулого року Вікторія тонко натякала, що святкувати день народження в такий день — це егоїстично щодо молодих пар.

— Ольго Іванівно, ви ж розумієте, що цей день створений для романтики, а не для родинних обідів — говорила вона тоді, розглядаючи свої ідеально підпиляні нігті.

Тоді я лише промовчала, сподіваючись на мудрість сина. Тепер я розуміла, що її тактика спрацювала ідеально. Вона не просто забрала його час, вона переписала його пам’ять, замінивши мої традиції своїми бажаннями.

Телефон знову задзвонив, і я на мить понадіялася, що це Роман передумав. Але це була моя давня подруга Марія.

— Олю, вітаю! Що, син уже приїхав? Небось, знову лілії привіз?

Я важко зітхнула, намагаючись надати голосу спокою.

— Ні, Маріє, вони поїхали за місто. У них свої плани.

— Як це плани? У твій ювілей? Олю, ти ж сама казала, що Роман ніколи не пропускав цей день. Щось трапилося?

— Нічого не трапилося. Просто часи змінюються. Тепер у нього є Вікторія, і вона має свої пріоритети.

— Знаєш, подруго, мені це зовсім не подобається. Ти його виховувала одна, стільки сил вклала, а тепер якась дівчина диктує, коли йому вітати матір?

— Я не хочу про це говорити, Маріє. Дякую за вітання.

Я поклала слухавку і пішла до вітальні. Там на полиці стояла стара фотографія Романа, де він ще підліток, тримає в руках грамоту зі школи і дивиться на мене з такою гордістю. Де подівся той хлопчик? Куди зникла та дитяча відданість, яка здавалася непохитною?

Вечір тягнувся нескінченно довго. Я навіть не ввімкнула телевізор, щоб не чути веселих пісень про кохання, які сьогодні лунали з кожного каналу. Я думала про те, як часто ми, матері, робимо своїх синів центром світу, забуваючи, що одного дня вони знайдуть інший центр. Але чи означає це, що старий світ має бути повністю зруйнований?

Близько десятої вечора прийшло повідомлення від Романа.

— Мамо, ми вже в готелі. Тут дуже гарно. Вікторія передає вітання. Вибач ще раз, що не приїхав. Завтра наберу.

Я не відповіла. Що я могла сказати? Що мені боляче бачити, як він стає чужою людиною? Що я не впізнаю його за цими короткими, сухими фразами?

Я дивилася на пиріг, який так і залишився неторканим. Він уже охолов, і цукрова пудра зверху взялася вологою кіркою. Я взяла ніж і відрізала собі маленький шматочок, але він не ліз у горло. Смак яблук здавався гірким, хоча я додала достатньо цукру.

Раптом я згадала розмову, яка відбулася пів року тому. Вікторія тоді сказала, що вони планують переїхати в інше місто, бо там більше перспектив для Романа.

— А як же я? — запитала я тоді з острахом.

— Ольго Іванівно, ви ж доросла жінка, впораєтеся. У вас тут подруги, дача. Не можна ж вічно триматися за синову потилицю — відповіла вона з тією своєю холодною посмішкою.

Роман тоді стояв поруч і просто кивав, наче вона озвучувала його власні думки. Саме тоді я вперше відчула, що стаю для нього тягарем, перешкодою на шляху до його нового, блискучого життя.

Ніч принесла лише тривожні сни та відчуття втоми. Вранці 15 лютого місто виглядало як після великого погрому — розкидані обгортки від подарунків, зів’ялі пелюстки на снігу і порожнеча. Мій день народження минув, залишивши по собі лише брудний посуд і важкість усередині.

Я вийшла на балкон. Повітря було різким, воно обпікало обличчя. Я дивилася на двір, де колись Роман грався у пісочниці, а я сиділа на лавці і стежила, щоб він не впав. Тепер він дорослий чоловік, який самостійно обирає, кого радувати, а кого ігнорувати.

Телефон задзвонив лише по обіді.

— Мамо, привіт. Як ти там? — голос Романа звучав бадьоро, наче вчора нічого не сталося.

— Привіт, сину. Жива, як бачиш.

— Ми вже повертаємося. Можемо заскочити на пів години, якщо ти вдома. Вікторія хоче передати тобі невеликий презент.

— Заїжджайте — відповіла я коротко.

Через сорок хвилин вони були у мене. Вікторія влетіла в квартиру, пахнучи дорогими парфумами і холодом. Вона простягнула мені коробку цукерок, навіть не роздягаючись.

— Вітаємо, Ольго Іванівно! Вибачте, що вчора не вийшло, але ви ж розумієте, романтика понад усе. Роман так втомився від роботи, йому треба було переключитися.

Роман стояв у дверях, ховаючи очі. Він не підійшов, щоб обійняти мене, як раніше. Просто кивнув.

— Пиріг ще залишився? — запитав він, дивлячись на стіл.

— Залишився. Але він уже не той, Романе. Смак не той.

— Ну нічого, ми швидко поп’ємо чаю і поїдемо, бо у Вікторії ще запис у салон.

Ми сіли за стіл. Розмова не клеїлася. Вікторія розповідала про те, як вони планують провести відпустку, а Роман лише підтакував. Я дивилася на нього і бачила лише тінь того сина, якого знала. Він став виконавцем чужої волі, людиною, яка боїться зайвий раз подивитися на матір, щоб не викликати невдоволення своєї жінки.

Коли вони пішли, у квартирі стало ще тихіше. Я зібрала цукерки в коробку і поставила їх у шафу, знаючи, що ніколи їх не відкрию. На душі було відчуття, що я втратила щось набагато більше, ніж просто один вечір у році. Я втратила впевненість у тому, що я комусь потрібна по-справжньому, без умов і графіків.

Я підійшла до дзеркала і довго розглядала свої зморшки біля очей. Кожна з них була пов’язана з ним — з його хворобами, його першими успіхами, його проблемами. А тепер я бачила перед собою жінку, чиє місце в житті власного сина було витіснене кимось іншим, хто прийшов на все готове і вирішив встановити свої правила.

Чи варто було так розчинятися в дитині, щоб потім отримати такий холодний рахунок за свою любов? Чи це нормальний хід життя, де батьки стають лише епізодом, про який згадують між справами? Я зачинила двері до вітальні, вимкнула світло і залишилася в темряві, наодинці зі своїми думками про те, чому любов до однієї жінки обов’язково має випалювати повагу до іншої.

Як ви вважаєте, чи повинна мати змиритися з тим, що вона відходить на другий план, навіть у свій особистий день, чи це прояв неповаги, який не можна виправдати ніяким коханням сина до своєї обраниці?