Сім років тому я познайомився з жінкою, яка була старша за мене на 10 років, а мені тоді було 24 роки. Дітей у Жанни не було, ми чудово проводили час разом, і мені все подобалося. Потім ми почали жити разом, одружилися. В якийсь момент я навіть покохав її, вона була мені дорога, і я знав, що потрібен їй. Дуже скоро розмірене сімейне життя мені почало приїдатися…
Сім років тому я познайомився з жінкою, яка була старша за мене на 10 років, а мені тоді було 24 роки. Дітей у Жанни не було, ми чудово проводили час разом, і мені все подобалося. Потім я довго і нудно думав про те, чи варто будувати з нею стосунки, в результаті вона покликала мене жити до себе. Прожили ми так рік, і я зробив їй пропозицію. Якось само собою вийшло.
В якийсь момент я навіть покохав її, вона була мені дорога, і я знав, що потрібен їй. Ще через півроку справили скромне весілля.
Дуже скоро розмірене сімейне життя мені почало приїдатися, мої почуття до дружини зійшли нанівець.
Я починав розмови про розлучення, вона переводила все в жарт. У березні цього року ми переїхали до мене в квартиру, і наше спільне життя остаточно перетворилося на пекло.
У травні цього року я зустрів дівчину, давню знайому, до якої досить давно відчуваю симпатію. Вона була одружена з моїм кращим другом, тому я все ніяк не наважувався зробити перший крок і розповісти їй про свої почуття. Але якось все закрутилося і ми почали зустрічатися, я зрадив Жанну.
Протягом наступних двох місяців ми ловили і використовували будь-яку вільну хвилинку, щоб побачитися.
І сталося те, чого зі мною в принципі не могло статися – я закохався і Юлю. Навіть не помітив, коли ця людина стала мені дорожча за життя.
Зараз я на стадії підготовки до розлучення з Жанною, але Юля, вирішила, що я їй більше не потрібен, повернулася до чоловіка. Тобто, я залишаюся сам. Самотність мене не турбує, але лякає те, що я не бачу сенсу в житті без Юлі. Я взагалі себе без неї не уявляю. Не знаю, як, але я буду за неї боротися до кінця.
Автор: Артур
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!
Недавні записи
- На кухні, обійнявши голову, сидів Борис, а над ним заводила мама. Виявляється, Анна, дружина брата, подала на розлучення. – Я в одних шкарпетках від неї пішов. Ні на що не претендую, а вона ще хоче на аліменти мене подавати? – А що такого ти купив, може цю квартиру? Чи хоча б ремонт зробив? – І тут включилася мама. – Як, Лідо, ти язика прикуси! А утюг разом з дошкою хто купляв? – Ви б ще набір з горняток згадали, який зі свого серванту витягнули і невістці передарували
- Коли я злягла з температурою, то запитала по телефону у зятя, чи може він купити мені трохи їжі та піти в аптеку. Він це зробив. Мені здається, він був дуже щасливий мені допомогти. Але вже ввечері Анна зателефонувала і сказала, як я смію її чоловіка використовувати в своїх цілях. Вона навіть не запитала, як я себе почуваю, чи чи потрібно мені ще щось. Я відчуваю від неї великий холод. Та незважаючи ні на що, я повинна мовчати, бо інакше Анна заборонить мені бачитися з онуками
- Під час розмови з донькою про майбутніх онуків, я почула те, чого найбільше боялася. Вероніка сказала, що не хоче мати дітей, мовляв, від них немає жодної користі і взагалі, я можу про це забути, адже нова посада доньки передбачає, що дітей в неї не буде ще років зо три. Не знаю, що робити. Як пояснити дорослій доньці, що діти це чудово? Я відчуваю себе трохи винною у всій цій ситуації. Моє минуле життя сильно вплинуло на дочку
- Через халатність лікарів наша донечка відправилась на небо. Одному Богу відомо, що творилося в моїй душі. Не обійшлось і без допомоги спеціалістів. Незважаючи на те, що суспільство наполягало перегорнути сторінку і спробувати ще раз, я слухала своє серце. Діток в нас з Антоном так і не має. І все б нічого, якби не ця переселенка з трьома дітьми, за якими вона зовсім не дивиться. Одного разу я була з ними на майданчику. Олежик забруднив сорочку, а я хотіла йому допомогти
- Як тільки мами не стало, ми почали сперечатися з братом і сестрами, а всіх нас четверо, за спадщину. “З чого ти взяла, що цей перстень має належати тобі? Мама нераз говорила, що він мій!” “А ти думаєш, чого Андрій так до мами в останні дні приїжджав?” І це ще діло не дійшло до нерухомості. Колись, наша дружня сім’я, переросла у велику “бурю”. Все це тривало до того часу, поки не сталося найгірше – не стало нашої сестри Марти. На прощальній церемонії нас ніби осінило