Зіна була милою, хорошою дівчинкою: симпатична, з чудовою поставою, в міру розумна, в міру – коли треба – наївна, весела і добра.
Ми були дуже близькими подругами, багато спілкувалися, втім, з Зіночкою подобалося спілкуватися всім.
Її сім’я була не з бідних, чим займався тато, не пам’ятаю, а мама була директором будинку відпочинку недалеко від столиці, здається, у Пущі-Водиці. Бабуся тримала пасіку.
На третьому курсі Зіна почала частенько приїжджати в університет на своїй машині, із задоволенням носила дорогі золоті каблучки, подаровані бабусею, але продовжувала спілкуватися з усіма рівно і привітно.
«Ну так, мої батьки трохи багатші за ваших, але це ж батьки заробили, а не я,» – іноді чули ми від Зіни.
В її розповідях все частіше з’являвся якийсь Юрко, про якого вона говорила з мрійливим придихом і таємниче усміхалася.
Вона розповідала про нього, як про прекрасного принца: кохає, розуміє, дбає, і взагалі – супермен. Зіна й Юрій почали жити разом. Діло повільно, але вірно просувалося до весілля, Зіночка сяяла.
Однак ми з дівчатами все більше насторожувалися – овіяна любов’ю Зіна не бачила очевидного. Ми ж, слухаючи її розповіді, турбувалися за неї.
“Ви уявляєте, мій Юрчик так мене обожнює, що поставив умову – я повинна взяти його прізвище, щоб всі знали – я належу йому!”
Справа у тому, що прізвище Зіни було – Вербицька, а її Юрко – Комар.
«Ой, мій Юрась мене так любить, що дико ревнує! Вчора в клубі один хлопець мене запросив танцювати, я відмовилася, але Юрко все одно так розлютився, що виволок мене за руку з клубу!» – вона гордо піднімала тендітну голівку.
«Юрчик такий розумний – каже мені: мовчи в носову хусточку, жінко, тепер я вирішую всі твої проблеми!»
Ще той Юрко захоплювався спортом – дивився до півночі спортивні матчі, змушуючи Зіну сидіти поруч, хоча знав, що їй вставати о 5-й ранку в університет. Міг хильнути міцненького і влаштувати їй сцену на рівному місці (“він такий темпераментний!»)
Обожнював порядок – стежив, як Зіночка вимила посуд і витерла пил. Словом, наші спільні міркування ми їй все-таки висловили – у нас складається враження, що ви не одружуватися, а розлучатися збираєтеся. Зіна довго сміялася і казала, що жарт чудовий, а ми просто заздримо її щастю.
У вересні вони одружилися, а в січні потрапили в дорожню пригоду: поверталися вночі з клубу, Юрко лика зовсім не в’язав, Зіна просила, щоб дозволив їй сісти за кермо – планували дитинку, і вона не вживала зовсім.
Але за кермом повинен бути мужик! Машину занесло на слизькій дорозі, Юрій не впорався з керуванням, і вони злетіли під укіс.
Іронія долі. Йому досить легко все обійшлося, а наша подруга опинилася прикутою спочатку до ліжка, потім – до візка.
Коли лікарі винесли вердикт, що навряд чи Зіна зможе колись ходити, Юрій не роздумував жодної секунди. Він примчав до дружини до лікарні і сказав, що він молодий, здоровий, хоче веселитися, хоче дітей. Така йому не потрібна, тому він подає на розлучення.
Що сталося з Юрком, не знаю, та й не цікаво це мені. А ось Зіна підвелася і пішла. На реабілітацію пішли роки, але це вона зробила.
Повернулася до університету, закінчила, знайшла роботу, вийшла заміж та народила дитину. Вона впоралася.
Зараз ми родиною виїхали з Бородянки і живемо тимчасово всією родиною у Зінаїди на Франківщині. Я їй неймовірно вдячна за гостинність. Тому і захотілося розповісти її неймовірну історію. Чоловіки наші захищають Україну. Ми з Зіною волонтеримо, нам допомагають наші доньки-підлітки.
Разом ми все витримаємо. Разом ми – сила. Все буде Україна.
Слава Україні і ЗСУ! За нами – правда і Перемога!
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з відкритих джерел. Ibilingua.com.