Ми з чоловіком зараз дуже переймаємося через квартирне питання. У нас двоє синів, Максим і Богдан. Один живе з бабусею у столиці, і з ним немає питань взагалі, а інший з нами. Власне, про нього і йдеться.

Богдан старший і вже обзавівся дружиною та донькою. Раніше вони жили окремо у нашій батьківській квартирі, яку отримував ще мій батько. Ми її приватизували, і на той момент у нас була лише одна дитина. Тож мої батьки відмовилися від приватизації, і вийшло, що квартира на трьох – мене, чоловіка та сина.

Батьків давно вже немає на світі. Коли народився молодший, Максим, київська бабуся відразу написала на нього дарчу, а потім, коли він виріс, то із задоволенням переселився до неї в столицю і там же вступив в право власності. За час нашої трудової діяльності ми з чоловіком змогли купити ще досить велику простору квартиру в під Києвом, яка зараз стала вже майже теж столичною.

І ось ми вийшли з чоловіком на пенсію та задумали переїхати ближче до моря у Херсонську область. Продати ось цю приватизовану квартиру і переселити Богдана з Олександрою в квартиру під Києвом, а собі придбати на морі будиночок із садком. А якби лишилися гроші, то вже б думати, куди вкласти. Про свої плани ми говорили з сином, і він був згоден і невістка не заперечувала.

Коли вже угода пройшла, і ми прийшли отримувати гроші в банк, то раптом Богдан сказав, що свою частку він нам не віддасть. Ячейка була виписана на двох, на мене і сина, і мені довелося з цим погодитися, не влаштовувати ж суперечку у банку. Коли чоловік про це дізнався, то викликав сина і спробував з ним поговорити, але наш синок заявив:

“Вмовити мене не вдасться, це моя частка і на решту мені байдуже”.

Вони з Олександрою оголосили, що цей внесок їм потрібен для іпотеки.

Під час угоди сина з сім’єю треба було кудись прописати і, оскільки нічого не віщувало поганого, ми прописали їх до нашої квартири під Києвом. Декілька місяців було все спокійно, а потім почалося: спочатку невістка мені сказала, що до мене претензії як до бабусі, потім більше, коли я попросила її заплатити пропорційно за комуналку, отримала у відповідь таке:

“Ви внучці не купуєте подарунків  ось моя мама щотижня щось внучці приносить, хоч за 100 гривень, а Ви ні, тому платити за комуналку ми не будемо, утримуємо в рахунок не подарованих подарунків”.

Заради справедливості скажу, що дешевих китайських дрібниць я не купую, і балувати так внучку не вважаю за потрібне. Вона отримує хороші дорогі подарунки 4 рази на рік – Новий рік, День народження, 8 Березня та іменини. Ось так.

А далі все закрутилося наче снігова куля. Олександра налаштовує сина прот нас, а він її слухає. Коли я його запитала:

“Скільки це триватиме?” — то у відповідь почула:

“А ми тут маємо права і з’їжджати не хочемо, а іпотеку поки що нам брати не вигідно”.

Будиночок ми з чоловіком все-таки собі придивилися і домовилися, що приїдемо навесні подивитися у реалі.

А ось із Богданом і Олександрою як бути і що робити, не знаємо. Зараз ми з ними не розмовляємо майже зовсім і не спілкуємося. До онуки ми не підходимо, не допомагаємо. Зате отримали від них отримали комуналку. Дякую, синку!

Чоловік мій сказав, що з такими людьми він спілкуватися більше не буде, заповіт у майбутньому напише на молодшого Максима. Пропонує мені виїхати влітку на море назовсім (сподіваємося, що будиночок нам сподобається), а квартиру виставити на продаж разом із мешканцями. Я його відмовляю, звичайно, хочеться все вирішити миром і мирно розійтися. Може ж вони всі врешті-решт зрозуміють і усвідомлять, що навіть хиткий мир у родині кращий за постійні непорозуміння. Але коли виникає питання нерухомості, і рідні люди стають чужими, і це сумно.

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com