— Софійко, я була проти, але не хотіла сваритися, — ледь чутно промовила мама, коли я запитала, чому мої дизайнерські речі зникли. Байдужість моєї сестри Ольги та мамине уникнення конфлікту мене неабияк здивували

Я завжди відчувала, що між мною і моєю старшою сестрою, Ольгою, існує невидима стіна. Нас виховували в одній родині, але наші світи були абсолютно різними.

Я — Софія, любила творчість, моду, шиття. Вона — Ольга, була втіленням практичності, порядку і, як мені здавалося, черствої прямолінійності. Наші стосунки ніколи не були теплими, радше вони були схожі на холодне перемир’я, яке час від часу порушувалося через дрібниці.

Я займалася дизайном одягу. Мої речі — це не просто одяг, це були мої ідеї, моя праця, мої надії. Кожен виріб був унікальним, створений для певного клієнта або ж для мого особистого портфоліо. Я зберігала їх у великій шафі в нашій спільній кімнаті, хоча більшу частину часу вона була тільки моєю, оскільки Ольга давно переїхала жити до свого чоловіка, Сергія.

Минулого місяця Ольга приїхала на кілька тижнів додому. Вона вирішила взяти відпустку, щоб допомогти мамі, Марії, з ремонтом і генеральним прибиранням. Я тоді якраз була у відрядженні в іншому місті, працювала над великим замовленням. Я залишила свої речі в ідеальному порядку і з чистим серцем поїхала, оскільки мама запевнила мене, що все буде добре.

— Не хвилюйся, Софійко, — сказала мама. — Ми просто освіжимо кімнати, я погляну за твоїми речами.

Я довіряла мамі. Вона завжди була для мене захистом, хоча й воліла уникати конфліктів. Її кредо було — мир і спокій у всьому. Ця риса характеру зіграла ключову роль у тому, що сталося далі.

Через два тижні, я повернулася додому пізно ввечері. Відчуття втоми, але й задоволення від виконаної роботи переповнювало мене. Я зайшла до своєї кімнати і одразу помітила, що щось не так. Кімната була ідеально чистою. Навіть занадто.

Я підійшла до своєї шафи. Дверцята були прочинені. Замість барвистих суконь, пальт та оригінальних аксесуарів, які я створювала, мене зустріла порожнеча. Лише кілька старих светрів і джинсів, які не мали жодної цінності для моєї роботи.

У мене в голові запаморочилося. Де мої речі? Мої ескізи? Мої тканини?

Я швидко спустилася на кухню. Там сиділи мама і Ольга, пили чай і про щось спокійно розмовляли.

— Мамо, Олю, де мої речі? — мій голос тремтів, я намагалася зберігати спокій.

Ольга підняла на мене свій безпристрасний погляд.

— Я викинула їх, — просто відповіла вона, ніби йшлося про старі газети.

Я застигла.

— Що ти сказала? Викинула? Які саме речі?

— Усі ті твої ганчірки і мішки, — сказала Ольга. — Вони займали місце, були запилені, виглядали як старий непотріб. Я зробила генеральне прибирання, як і планувала. Винесла все зайве на смітник. Сергій допоміг мені завантажити все у свою машину, а потім ми відвезли це на сміттєзвалище.

Мене охопило відчуття нереальності. Це був мій доробок, мої речі, моя робота, що коштувала чималих грошей і багато часу.

— Як ти могла? Це були мої дизайнерські речі! Зразки! Замовлення! Я не дозволяла тобі цього робити! — я відчула, як мої очі наповнюються сльозами.

Ольга знизала плечима.

— Це просто старий мотлох. Тобі все одно не потрібні були ці речі. Я просто звільнила місце.

— Це не мотлох! Це моя професія! Це моя ремія! Це моя інвестиція! — я майже кричала.

Я подивилася на маму. Її обличчя було блідим, вона нервово стискала чашку в руках.

— Мамо, ти знала? — запитала я, з надією дивлячись на неї.

Мама відвела погляд.

— Софійко, я… я була проти. Але Ольга сказала, що вона просто допомагає. Вона вирішила, що ці речі вже старі, немодні. Вона дуже наполягала. Я не хотіла сваритися.

— Ти не хотіла сваритися? А мої речі, моя праця? Ти дозволила їй знищити моє майно, тільки щоб зберегти свій спокій? — моє розчарування було безмежним.

Ольга втрутилася, її голос став холоднішим.

— Не драматизуй, Софіє. Це ж не світова цінність. Може, ти навчишся бути більш організованою.

— Ти вдерлася у мій простір і знищила моє майно, — відповіла я, ледве стримуючи обурення. — Як ти думаєш, що мені тепер робити? Як я буду пояснювати клієнтам, що їхні замовлення зникли?

Мама тихенько заплакала.

— Будь ласка, дівчата, припиніть. Ми якось це вирішимо.

— Як вирішимо? — запитала я. — Ти готова компенсувати мені збитки, Олю? Це величезна сума.

Ольга посміхнулася, і ця посмішка здалася мені неймовірно зневажливою.

— Збитки? Ти занадто перебільшуєш. Забудь про це. Це був просто старий одяг.

Після цієї розмови я зрозуміла, що моя рідна сестра не має до мене ніякої поваги, а моя мати, обравши свій комфорт і спокій, фактично стала співучасницею цього вчинку. Я переїхала до подруги і почала відновлювати свої роботи. Це був дуже важкий період, сповнений безсонних ночей і постійного стресу.

Пройшов місяць, і я досі не можу змиритися з цим. Мама дзвонить і просить повернутися, обіцяє, що Ольга більше так не робитиме, але я відчуваю, що та довіра, яка була між нами, зруйнована. І справа не тільки в речах, а й у відсутності поваги до мене як до особистості і до моєї роботи.

Ця ситуація змусила мене переосмислити багато чого.

Наступного дня після того, як я переїхала до своєї подруги Насті, я відчула себе розгубленою і спустошеною. Настя, побачивши мій стан, одразу запропонувала свою підтримку. Вона дозволила мені користуватися її вільною кімнатою як тимчасовою майстернею. Це був маленький промінь світла в моєму горі. Я розуміла, що втрачене вже не повернути, але потрібно було якось жити далі і виконувати термінові замовлення.

Першим моїм кроком було зв’язатися з клієнтами. Це було найскладніше. Пояснити дорослим, поважним людям, що їхні замовлення, над якими я працювала місяцями, були просто викинуті на сміттєзвалище моєю рідною сестрою, — це звучало абсолютно неправдоподібно.

— Людмило Іванівно, мені шкода. Я розумію, що це звучить дико, — говорила я одній із своїх постійних клієнток. — Але я відновлю все. Я зроблю це швидше і якісніше, за тією ж ціною, і навіть зроблю вам подарунок.

На щастя, мої клієнти знали мене як відповідальну людину і погодилися чекати, хоча й були дуже засмучені. Це додало мені сил. Я з головою поринула в роботу, намагаючись не думати про образу і втрати. Я працювала день і ніч, щоб вкластися в нові терміни.

Мама дзвонила мені щодня. Її голос був наповнений почуттям провини.

— Софійко, повертайся. Я з нею поговорила, — казала вона.

— Мамо, ти розмовляла з нею після того, як вона знищила мою працю. Це не розмова, а факт, — відповідала я. — Ти стояла осторонь, щоб не сваритися. Твій спокій був важливішим.

— Я не знала, що вона викине АБСОЛЮТНО все! Вона сказала, що це лише старі, потерті речі.

— Але ж ти могла заглянути, мамо! Ти могла зупинити її! Ти знаєш, як я ставлюся до своєї роботи, — моя образа була занадто сильною, щоб її приховати.

Ольга жодного разу не подзвонила. Вона, як завжди, вважала себе правою. Сергій, її чоловік, один раз надіслав мені повідомлення:

— Софіє, не ображайся. Вона просто така. Вона хотіла як краще. Ми можемо купити тобі нові тканини, тільки скажи які.

Я відповіла йому коротко:

— Це не про тканини, Сергію. Це про повагу.

Протягом наступних тижнів я дізналася, що Ольга розповідала спільним знайомим, що я перебільшую, і що я просто шукаю привід, щоб посваритися. Вона говорила, що ці речі були зіпсовані, і вона нібито зробила мені послугу, викинувши їх. Це ще більше підтвердило мою думку про її характер. Вона не відчувала провини, а лише роздратування від того, що я влаштувала таку реакцію.

Мене не цікавили гроші чи віддача, мене засмучувала саме зневага. Як сестра могла так вчинити? Це ж була не просто крадіжка, це було знищення частини мого життя, моєї самореалізації. Я усвідомила, що Ольга завжди заздрила моїй незалежності, моїй творчості. Її життя було стабільним і передбачуваним, а моє — сповнене ризику, але й пристрасті. Можливо, це була її спотворена спроба мене покарати.

Я провела три місяці у Насті. За цей час я виконала всі замовлення, створила нове портфоліо. Я знайшла для себе маленьку, але затишну орендовану майстерню, яка стала моїм новим домом і робочим простором. Я вирішила, що додому я не повернуся, поки не буду впевнена, що цей інцидент не повториться. А це, судячи з поведінки Ольги, навряд чи станеться.

Нещодавно мені зателефонувала мама. Вона дуже плакала і сказала, що Ольга поїхала до них і знову почала викидати речі, цього разу — старі фотоальбоми, які були дорогі мамі як пам’ять.

— Вона сказала, що там пожовклий папір, і це сміття, — ридала мама. — Я намагалася її зупинити, але вона не слухає. Вона сказала, що це її допомога.

У той момент я відчула не зловтіху, а гіркий смуток. Ольга не змінилася. Вона не навчилася поважати чуже. А мама знову не знайшла в собі сил протистояти дочці, бо її прагнення уникнути конфлікту було сильнішим за бажання захистити свої спогади.

Я поїхала додому. Коли я зайшла, побачила, що мама сидить у вітальні і перебирає залишки фотографій, які Ольга не встигла викинути.

— Софійко, — вона підняла на мене свої заплакані очі. — Ти була права. Я мусила її зупинити тоді.

— Мамо, — я обійняла її. — Я не хочу, щоб ти обирала між нами. Я хочу, щоб ти просто поважала себе і свої речі. І мої.

Це був перший крок до справжнього розуміння, але чи зможе наша родина відновити колишні стосунки, я не знаю. Я точно знаю одне — я більше ніколи не залишу свою роботу там, де вона може бути знищена чи знецінена.

Ця ситуація змусила мене переосмислити багато чого. Чи завжди прагнення до миру виправдовує байдужість до чужих почуттів і прав? Чи можна пробачити людину, яка так цинічно знищила частину твого життя?

А як би ви вчинили на моєму місці? Чи змогли б ви пробачити сестрі і матері, які поставили свій спокій вище за вашу працю і ваші інтереси? Напишіть, будь ласка, свою думку в коментарях, що ви думаєте про цю ситуацію. Це дуже важливо для мене, а ваша вподобайка допоможе іншим побачити цю історію.