“Софіє, або ти мені віддаєш 5000 гривень, або більше не чекай на допомогу,” – сказала свекруха, і її голос став холодним, як лід. Я застигла, намагаючись зрозуміти, чому ці 5000, що я колись сприймала як подарунок, раптом стали боргом. Тепер я розуміла: цей момент змінить усе.

— Мамо, ви серйозно? Ви чекаєте, що я кину все і повезу вас до садового центру? — я намагалася стримати роздратування, але мій голос тремтів, коли я тримала телефон біля вуха.

Моя свекруха, Марія Іванівна, відповіла з легкою ноткою обурення, наче я відмовилася від чогось очевидного.

— Софійко, я ж оплатила твої уроки водіння, 5000 гривень, між іншим! Невже важко разок допомогти? Розсада сама себе не перевезе.

— Це був подарунок, а не угода, — відрізала я, відчуваючи, як у горлі росте клубок. — Я не підписувалася бути вашим особистим водієм.

На тому кінці лінії запала тиша, а потім вона холодно сказала:

— Або ти мене підвезеш, або поверни мені 5000 гривень за курси.

Я застигла, не вірячи своїм вухам. Подарунок, який здавався мрією, раптом став тягарем. Я видихнула, намагаючись стриматися.

— Ми поговоримо про це особисто, — відповіла я, закінчуючи розмову.

Мене звати Софія, мені 34 роки, і я вже сім років заміжня за Олексієм. У нас є п’ятирічна донька, Ліза, і ми живемо в затишній квартирі на околиці міста. Життя здається звичайним: робота, садочок, вечори з книгою або серіалом. Але є одна річ, яка останнім часом змушує мене відчувати себе не в своїй тарілці — моя свекруха, Марія Іванівна.

Вона добра, щедра, завжди готова допомогти, але її подарунки, як я зрозуміла, часто мають приховані умови. Найбільше мене змінила історія з моїми водійськими правами — мрією, яка обернулася несподіваним тягарем.

Водійські права були моєю мрією ще з юності. У школі я заздрила подругам, які сідали за кермо батьківських машин, а я лише мріяла про той день, коли зможу ганяти містом. Але життя склалося так, що грошей на курси водіння завжди бракувало. То ремонт у квартирі, то нові черевички для Лізи, то несподіваний рахунок за комуналку. Курси водіння за 5000 гривень здавалися розкішшю, яку я відкладала на «потім».

Але одного недільного вечора все змінилося. Ми сиділи за столом у свекрухи: я, Олексій, Ліза і Марія Іванівна. Вона готувала свої фірмові голубці, і ми сміялися, згадуючи, як Ліза намагалася «допомогти» на кухні. Раптом свекруха дістала з шухляди конверт і простягнула його мені.

— Це тобі, Софійко, — сказала вона з усмішкою. — Платні уроки водіння. Час тобі сісти за кермо.

Я застигла, не вірячи своїм вухам. Олексій посміхнувся, а Ліза радісно заплескала в долоні.

— Мамо, ти будеш водити машину? — вигукнула вона.

— Мамо, це ж… неймовірно! — я обняла свекруху, відчуваючи, як очі стають вологими. — Дякую, я навіть не знаю, що сказати!

— Та нічого, — вона махнула рукою. — Тільки пам’ятай, коли отримаєш права, іноді зможеш мені допомогти. Наприклад, підвезти кудись.

— Звичайно! — відповіла я, сміючись. — Я буду рада!

Тоді її слова здалися мені жартом, невинним коментарем. Я й гадки не мала, що цей подарунок змінить моє життя — і не лише в хорошому сенсі.

Мій перший урок водіння був як пригода з дитячої мрії. Я сіла за кермо старенької «Шкоди», яку використовувала автошкола, і міцно вчепилася в кермо, ніби боялася, що воно зникне. Мій інструктор, пан Василь, був чоловіком із сивим волоссям і гумором, який змушував мене розслабитися.

— Софіє, ми не на тракторі, плавніше тисни на газ! — жартував він, коли я занадто різко рушила з місця.

— Та я ж тільки вчуся! — сміялася я, хоча серце калатало від хвилювання.

Після кількох уроків я почала відчувати себе впевненіше. Я навчилася паркуватися, розвертатися на перехрестях і навіть не панікувала, коли хтось сигналив позаду. Кожен урок додавав мені впевненості, і я поверталася додому з відчуттям, що ось-ось здійсниться моя мрія.

— Олексію, я сьогодні припаркувалася ідеально! — хвалилася я, жестикулюючи так, ніби відтворюю маневр у нашій вітальні.

— Молодець, ти в мене талант! — він обійняв мене, і я відчувала його гордість.

Нарешті я склала іспит — із другої спроби, бо на першій занадто нервувала і заглохла на світлофорі. Коли я отримала пластикову картку водійських прав, мені здавалося, що я тримаю ключ до нового світу. Перші тижні я їздила скрізь: на роботу, в супермаркет, забирала Лізу з садочка. Кожна поїздка була маленькою перемогою.

Але через кілька днів після отримання прав задзвонив телефон. На екрані висвітилося ім’я Марії Іванівни. Я відповіла з усмішкою.

— Софійко, ти вільна сьогодні? — її голос був лагідним, як завжди. — Мені треба до банку, а там такі черги… Може, підвезеш?

— Звичайно, без проблем! — відповіла я, відчуваючи, що це гарна нагода віддячити їй за подарунок.

Я під’їхала до її будинку, і ми разом поїхали до банку. Дорогою вона розповідала про свої справи, а я відчувала себе справжнім водієм, який допомагає сім’ї. Коли ми повернулися, вона подякувала і сказала:

— Ти молодець, Софійко. Бачиш, як добре мати права?

Я посміхнулася, думаючи, що це разова допомога. Але через два дні вона знову зателефонувала.

— Софійко, мені треба до лікаря завтра. О восьмій ранку, підійде? — спитала вона.

— Е-е, ну, я планувала… — я зам’ялася, бо в мене була запланована зустріч із подругою.

— Та це ненадовго, — перебила вона. — Ти ж тепер із машиною, тобі зручно.

Я погодилася, скасувавши свої плани. Це ж була дрібниця, правда?

Але дзвінки ставали дедалі частішими. То до лікаря, то до магазину, то до подруги в інший кінець міста. Іноді вона телефонувала двічі на тиждень, і її прохання звучали радше як інструкції.

— Софійко, завтра треба в оптовий магазин. У Лізки день народження скоро, треба закупитися, — сказала вона одного разу.

— Мамо, я завтра працюю до пізна, — спробувала я відмовити.

— Та ти ж на машині, заскочиш по дорозі, — відповіла вона, ніби це вирішувало все.

Я зітхнула і погодилася, але в душі почало зароджуватися відчуття, що щось не так. Мої водійські права, які мали бути моєю свободою, почали здаватися тягарем.

Одного вечора я не витримала і розповіла все Олексію.

— Твоя мама дзвонить майже щотижня, — сказала я, коли ми вечеряли. — Я відчуваю, що вона використовує мене як таксі.

Олексій знизав плечима, відрізаючи шматок котлети.

— Соф, вона ж оплатила твої курси. 5000 гривень — це не жарти. Може, варто іноді допомогти?

— Іноді — так, — відповіла я. — Але це вже не іноді. Це постійно.

— Вона не просить нічого надскладного, — сказав він, уникаючи мого погляду.

Я відчула, як у мені закипає роздратування. Чому він не бачить, що це проблема?

Наступного дня я зустрілася з подругою Оксаною за кавою. Вона вислухала мою історію і різко сказала:

— Соф, це маніпуляція. Вона оплатила курси, щоб мати над тобою контроль. Ти не її водій.

Її слова влучили в ціль. Я не хотіла вірити, що свекруха свідомо мною користується, але що частіше вона дзвонила, то більше я відчувала, що мої права стали не моєю свободою, а її зручністю.

Кульмінація сталася, коли Марія Іванівна зателефонувала з черговим проханням.

— Софійко, завтра вранці їдемо до садового центру. Треба купити розсаду для дачі, — сказала вона.

— Мамо, я не можу, — відповіла я. — У мене плани, і я вже скасовувала їх минулого тижня.

Запала тиша, а потім вона холодно сказала:

— Або ти мене підвезеш, або поверни мені 5000 гривень за курси.

Я застигла. Її слова були як ляп. Подарунок, який я сприймала як щедрість, раптом став боргом.

— Ми поговоримо особисто, — відповіла я, закінчуючи розмову.

Того вечора я розповіла все Олексію. Я сподівалася, що він мене підтримає, але він лише зітхнув.

— Соф, може, вона перегнула, але вона ж твоя сім’я. Не варто через це сваритися.

— Це не сварка, — відповіла я. — Це про повагу до мого часу.

— Я не хочу вибирати між вами, — сказав він, і я відчула, що залишилася сам на сам із цією проблемою.

Я запросила Марію Іванівну на каву, щоб поговорити віч-на-віч. Ми зустрілися в маленькій кав’ярні біля її будинку. Вона прийшла з усмішкою, але я бачила, що вона насторожена.

— Мамо, я хочу поговорити про ваші прохання, — почала я. — Мені здається, що вони стали обов’язком, а не допомогою.

Вона здивовано підняла брови.

— Софійко, я ж тобі допомогла з курсами. 5000 гривень! Невже я багато прошу?

— Курси були подарунком, а не контрактом, — відповіла я, стараючись говорити спокійно. — Я вдячна, але я не можу бути вашим водієм на кожен виклик.

Вона скривилася, ніби я її образила.

— Я ж не чужа людина, — сказала вона. — Сім’я має допомагати.

— Допомога — це добровільно, — відповіла я. — А я відчуваю, що ви мене змушуєте.

Вона мовчала, дивлячись у свою чашку. Нарешті вона зітхнула.

— Я не думала, що ти так це сприймеш, — сказала вона. — Може, я переборщила.

— Мамо, я хочу допомагати, але не так часто, — відповіла я. — І хочу, щоб ви питали, а не припускали, що я завжди вільна.

Вона кивнула, але я бачила, що їй важко це прийняти. Ми розійшлися з відчуттям, що діалог ще не завершений.

Наступні тижні були напруженими. Марія Іванівна дзвонила рідше, але наші розмови стали коротшими. Олексій намагався уникати теми, але я бачила, що він розривається між мною і своєю мамою. Одного разу я не витримала і сказала:

— Олексію, я не хочу, щоб ти вибирав. Але я хочу, щоб ти мене підтримав.

Він зітхнув і кивнув.

— Я поговорю з мамою, — пообіцяв він.

Він дотримав слова. Через кілька днів Марія Іванівна зателефонувала і спитала, чи може вона зайти. Я погодилася, і ми сіли за чай.

— Софійко, я подумала про нашу розмову, — почала вона. — Може, я справді була занадто наполегливою. Я не хотіла, щоб ти відчувала себе зобов’язаною.

— Дякую, що зрозуміли, — відповіла я. — Я хочу, щоб ми допомагали одне одному, але без тиску.

Вона посміхнулася, і я відчула, що напруга між нами почала спадати.

Минуло кілька місяців, і наші стосунки з Марією Іванівною налагодилися. Вона питала, перш ніж просити про допомогу, і я навіть іноді сама пропонувала її підвезти. Мої водійські права знову стали джерелом радості, а не обов’язком. Одного вечора, коли ми всі сиділи за столом, вона раптом сказала:

— Софійко, я рада, що ми це обговорили. Я не хотіла, щоб ти відчувала себе використаною.

— Я теж рада, — відповіла я, посміхаючись.

Вона простягнула мені маленький пакет.

— Це тобі. Новий ароматизатор для машини. Без жодних умов, — додала вона з усмішкою.

Я розсміялася, і ми продовжили вечерю, розмовляючи про Лізу і її нові малюнки.

Дивлячись на свої водійські права, я розумію, що навіть найщедріший подарунок може мати свою ціну, якщо не встановити чіткі межі. Ця історія навчила мене не лише водити машину, а й відстоювати свій час і свободу. І я вдячна за це.

А як ви справляєтеся з ситуаціями, коли подарунок стає тягарем?