Сьогодні мама знову прийшла, щойно закінчилася недільна служба в церкві. Зайшла тихо, важко сіла в крісло у вітальні і не промовила жодного слова. Після того, як тато покинув її і поринув у “нове життя”, вона ніяк не може прийти до себе. Але я ж також не “рятівне коло”. У мене своя сім’я, клопоти

Мені потрібно було негайно припинити займатися домашніми справами і готувати обід, кинутися до неї, розважати її розповідями, пропонувати чаї та тістечка, аби вона хоч на мить забула про свій смуток.

Але те, що мені необхідно було встигнути перевірити домашнє завдання доньки та попрацювати кілька годин над терміновим онлайн-замовленням, – це абсолютно не входило в її плани. Моя мама змушує мене відчувати себе спустошеною.

– Матусю, ну що ти мовчиш? Чого ти така похмура? – Я зайшла у вітальню, намагаючись посміхнутися, хоча всередині відчувала лише роздратування.

– А що я маю тобі казати, Ірино? Який сенс? – Мама говорила тихо, але ці слова пролунали, як дзвін. – Ти бачиш, що я прийшла з храму. Я там помолилася, але мені не легше.

– Ну, ти ж могла подзвонити, сказати, що приїдеш. Я б обід приготувала, ми б спокійно поговорили, – я підійшла, щоб обійняти її, але вона ледь помітно відсторонилася.

– Я не хочу тебе обтяжувати, Іро. Просто ти не розумієш, як мені зараз тяжко. Я весь тиждень одна в тій великій хаті. Сусідка питає: «Як ваш Степан?», а я мушу відповідати, що «у нього – нове життя».

– Мамо, я знаю, це жахливо. Я про це думаю щодня. Але ти ж бачиш, я теж розриваюся. У мене дитина, я намагаюся працювати. Я не можу жити твоїм горем, ти ж це розумієш? – Я відчула, що в мене починає тремтіти голос від втоми.

– Авжеж. Я все розумію. У тебе – “справи”, “робота”, а я вже – стара і непотрібна. Я думала, що в доньки знайду хоч трохи тепла. Але, мабуть, мені треба просто звикнути до цієї самотності, – вона підвелася, наче збиралася йти. Ця її “гра в жертву” виводила мене з рівноваги.

– Не починай, мамо! Сядь, будь ласка. Я не кажу, що ти непотрібна. Я просто прошу тебе розуміти мене. Я зараз поставлю чайник. Розкажеш мені, що було у Світлани Іванівни. Вона ж була в церкві? – Я швидко ввімкнула чайник і намагалася перевести розмову на щось нейтральне. Вона важко опустилася назад у крісло. Напруга в кімнаті була густою.

Ці сцени стали майже ритуалом за останні двадцять місяців. Моя мама, Ніна, жінка п’ятдесяти шести років, колись була душею будь-якої компанії, нашою опорою і прикладом життєлюбства. Але тепер від тієї жінки майже нічого не лишилося.

Вся ця історія почалася, коли татові, Степану, виповнилося п’ятдесят вісім. Він завжди був гордим, любив свою роботу інженера, але останні роки став надто зациклений на своєму зовнішньому вигляді. Він почав фарбувати сивину, придбав модний мотоцикл і взагалі поводився, як підліток. А потім він сказав, що більше не може.

– Я втомився, Ніно. Я втомився від побуту, від твоїх постійних переживань, від цього життя. Я відчуваю, що час іде, а я хочу справжніх пригод, – так він оголосив про свій відхід після тридцяти трьох років шлюбу. Найбільш образливим було те, як він це зробив. – Ти мене пригнічувала всі ці роки. Якби не ти, я б давно поїхав за кордон і став успішним. Ти не дала мені розвиватися. Ти мене “заземлила”.

Він зробив усе, щоб вона відчула себе винною в його невдачах. Це був ляп, набагато сильніший за сам факт розлучення.

Мама дуже любила його, по-дитячому щиро і віддано. Вони були разом з інституту. Вона завжди вірила в нього. І тепер, у її п’ятдесят шість, світ просто розколовся. Вона відмовляється навіть чути про будь-яких інших чоловіків чи стосунки. – Степан – моя єдина любов. Я ніколи його не заміню, – каже вона.

Вона живе тепер абсолютно сама у великому заміському будинку. Моя сестра виїхала далеко на північ і спілкується з мамою лише по святах. Я – її єдина близька людина тут.

У них була спільна сімейна справа, невелике виробництво меблів, але на нього вони брали позику в банку. Справа розвалилася, Степан пішов, і тепер борг, який треба виплачувати щомісяця, майже повністю ліг на її плечі. Знайти гідну роботу в маленькому містечку, де вона прожила все життя, тепер, коли їй уже за п’ятдесят, – це справжній квест. До того ж, їй бракує сучасної комп’ютерної грамотності.

Ось і маємо: самотність, фінансовий тиск і повна втрата сенсу життя. І це триває вже майже два роки.

Коли вона приходить, я почуваюся емоційною губкою. Вона не хоче говорити про нове, вона приносить лише свій смуток. Їй потрібна моя постійна увага і моя жалість. Вона хоче, щоб я визнала її жертву і розділила її сум.

– Іро, я вже нікому не потрібна. Я вже стара. Я не знаю, як я доживу. Мені ніхто не зателефонує, ніхто не прийде. Я – тягар для всіх, – ось її постійний лейтмотив.

Я години витрачаю на те, щоб переконати її у зворотному. Я кажу їй, що вона неймовірно гарна, що вона сильна жінка, що вона може знайти нове захоплення. Але вона не слухає. Вона, здається, прийняла версію батька, що вона – “невдаха”.

Я намагаюся її залучити до свого життя.

– Мамо, ходімо, я тобі покажу, як працювати в цій новій програмі. Ти ж розумна, швидко навчишся, зможеш шукати роботу онлайн, – пропоную я.

– Ні. Це для молодих. У мене вже голова не варить, – її відповідь.

Я купила їй абонемент у місцевий клуб рукоділля, бо вона завжди любила вишивати. Вона відмовилася. – Там усі обговорюють чоловіків. А я не хочу про нього чути, і не хочу, щоб мене жаліли.

Мені від цього всього неймовірно тяжко. Я розумію, що можу потонути в її відчаї, але й кинути її не можу. Я мушу піклуватися про свою родину, про свою дитину, але постійно відчуваю, що віддаю свою останню енергію мамі.

Якось я знову говорила зі Степаном. Я намагалася достукатися до його совісті, благала його хоча б трохи допомагати з виплатою боргу.

– Тату, їй дуже важко. У неї немає грошей на ліки! Будь людиною!

– Я не можу. У мене нові витрати. Я їй уже сказав: ми різні. Наші стосунки закінчилися. Я не хочу більше про це говорити. Вона сама має вирішувати свої проблеми, – він був холодний, як лід.

Я знаю, що він зараз у новому місті, з якоюсь молодою жінкою, і їм “добре”. А моя мама страждає і тихо гасне.

Я не можу змиритися з тим, що така світла, добра і чуйна людина має ось так провести свої найкращі роки. Вона завжди була готова допомогти, віддати останнє. Вона любить свою сім’ю понад усе. Чому життя так несправедливо до неї?

Я розумію, що вона втратила не лише чоловіка, а й свій “статус” – дружини, ділового партнера. Вона втратила впевненість у собі. Її самооцінка просто на нулі. Я відчуваю себе безсилою.

Я спробувала порадитися з друзями. Одна подруга сказала: – Тобі треба бути сильнішою. Скажи їй: “Хочеш жалітися – йди до психолога. Я – твоя дочка, а не твоя терапевтка”.

Але я не можу цього сказати. Це моя мама. Як я можу?

Я намагаюся витягнути її з дому.

– Мамо, ходімо зі мною в парк. Донька хоче погодувати голубів.

– Ні. Я не хочу. Мені важко на це дивитися. Мені хочеться плакати, – ось її відповідь.

Я спробувала інакше.

– Мамо, ти ж завжди вміла пекти такі смачні тістечка. Спечи щось для онуки. Їй буде приємно.

Вона взялася, але в процесі розплакалася. – Раніше я пекла це для Степана. Він так любив. Тепер це не має сенсу.

Я зрозуміла, що їй треба знайти щось, що має сенс не для когось, а для неї самої. Але я не знаю, що це.

Сьогодні, після її візиту, коли вона пішла, залишивши за собою відчуття порожнечі, я сиділа і думала. Я не можу бути її постійною підтримкою, бо сама вигорю. Але і не можу покинути її. Мені треба знайти спосіб, який дасть їй поштовх. Можливо, це має бути щось, що змусить її відчути себе потрібною не як “мати” чи “бабуся”, а як “жінка, яка може щось”.

Я вирішила спробувати ще раз. Я знайшла в інтернеті оголошення про те, що в місцеву волонтерську організацію потрібна людина, яка б шила нескладні речі для потреб захисників. Вони не платять грошей, але це – робота для душі і для відчуття важливості. Я знаю, що моя мама добре шиє.

Я зателефонувала їй увечері.

– Мамо, я тут подумала… Я знаю, ти не хочеш сидіти вдома. А пам’ятаєш, ти ж так гарно шила? Тут потрібна допомога. Справа дуже важлива. Там не треба ні з ким спілкуватися, просто працювати. Це дуже треба.

Вона довго мовчала.

– Я подумаю, Іро. Ти така… Ти все одно про мене дбаєш.

Це не було “так”, але це був перший раз, коли вона не сказала “ні” категорично. Це дало мені маленьку іскру надії. Я розумію, що це може бути дуже довгий і виснажливий шлях, але я готова спробувати.

Любі читачі цієї сторінки, я звертаюся до вас за порадою, бо вже не знаю, що робити.

Чи була у вас схожа ситуація, коли близька людина не могла знайти сенс життя після розлучення, особливо у віці “за п’ятдесят”? Що допомогло?

Як мені підтримати мою маму, Ніну, щоб вона зрозуміла, що її життя не закінчилося? Як допомогти їй повірити, що вона все ще цінна і важлива, і не потонути в її відчаї самій?