Сьогодні вранці завітала на гостину мама чоловіка, ми з минулого року не бачилися, тобто тижнів зо два. Я накрила стіл і все до чаю подала, як же інакше. Хоча сказати, що ми душевно й добре спілкуємося, на жаль, не можна.
А треба сказати, останнім часом наші стосунки з чоловіком і так були досить натягнутими, так тепер ще й свекруха олії у вогонь підливає.
Все тому, що за кілька тижнів зовиця Іринка, сестра мого чоловіка, виходить заміж. І, звичайно, ми отримали запрошення одними з перших. Ось тільки чи варто мені йти туди, я вагаюся.
З Іриною у нас прекрасні стосунки, але решта родичів чоловіка просто не сприймає мене і постійно намагається якось зачепити. Особливо свекруха. Вона мене зовсім на дух не переносить, вважає, що її синочок міг когось і кращого знайти.
Після довгих умовлянь Богдана я таки наважилася піти на весілля. А щоб підняти собі настрій та підготуватися до майбутнього заходу, вирішила я купити собі нову сукню.
Про чоловіка, звичайно, я теж не забула – підібрала йому шикарний костюм-трійку і задоволена вирушила з покупками додому. Зазвичай ми з чоловіком заощаджуємо практично на всьому. Я думала, він оцінить мій порив причепуритися на свято його сестри. Але я не вгадала.
Мало того, що чоловік влаштував сцену і назвав мене марнотратницею, так мені ще й сукню зрештою довелося повертати. А сьогодні на ранок, після нашої вечірньої суперечки з Богданом, до нас прийшла свекруха і чоловік їй, як на духу, про все розповів.
Гарна родина, нічого не скажеш! Те, що я вже кілька років в тих самих чоботях зиму ходжу, ніхто не бачить. Зате як сукню раз на сто років вирішила купити, ну й що що у війну, так зробили з мене ворога народу! Так вже згрішила я цим вчинком.
Причому костюм для чоловіка, звісно, залишили. Адже Богдан свідок, йому гарним треба бути. А ось його дружина нехай як сирота ходить, війна ж в країні.
Навіть не знаю тепер, чи я піду на те весілля 25 січня. Жодного бажання немає святкувати щось із цими людьми. Як би ви повелися в моїй ситуації?
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com
Недавні записи
- Свати наші з села на Хмельниччині, і вже пів року з того часу, як виїхали з Харківщини, ми живемо у них, зять в обласному, а дочка з дітьми в Празі. Люди вони хороші, чистоплотні, працьовиті. Але те, що відбувається у них за столом, ні на яку голову не налазить. Я не в осуд, просто цікаво, чи є де ще таке
- Мені 36, у мене не має власних дітей, але маю двох племінників і трьох похресників. Та на батьківщині в Україні у мене є коханий, який на фронті, а я з лютого гарую в Італії, не сиджу на допомозі для переселенців. Та все зароблене йде рідним в Україні. 100 тисяч гривень не отримує
- Орест натякнув, що на мій ювілей він планує зробити незабутнє свято, і що мені все сподобається. Все було добре до того часу, поки я не знайшла каблучку в оксамитовій коробочці на його полиці в шафі. В мене ступор. Якщо я скажу “так”, то піду проти себе, якщо відмовлю – зроблю Оресту боляче. Я кохаю його, та є одне чималеньке “але”
- Ми і жити стали в одній моїй хаті з Оксаною, доглядати наших Ярославовичів маленьких, допомагати одна одній. Разом ходимо до Ярика. А в свій будинок Оксана багатодітну родину з Донеччини пустила. В селі тільки на нас з подивами дивляться, хто як. – Відчини, – одне слово, яке сказав Ярослав
- Я з таким нетерпінням чекала повернення молодшої дочки з трьома моїми онуками в Київ! Пів року Люба з дітьми провела у старшої сестри в Барселоні і ось нарешті вирішила додому. Але краще б я взагалі не їздила по них на вокзал! На дочку дивитися не можу. Вірі і Гільєрмо Бог діток не дав