Працюю я продавцем в місцевому магазині продуктів, відразу хочу зауважити що це не супермаркет. Наш магазинчик невеличкий, але в ньому є майже все, що може знадобитись вдома кожній господині.
В основному нашими клієнтами є місцеве наше оточення. Працюю я не одна, зі мною працює ще моя напарниця Людмила. На поведінку якої, хочу звернути вашу увагу.
Оскільки я вже сказала, магазинчик наш невеличкий, іноді буває так, що як привезуть товар, то немає місця куди розвернутись. Тоді я включаю бджілку, і все швиденько розставляю по моїх місцях.
В кінці зміни в мене вже виробилась така звичка, що я попротираю полички, стіл, гарно все повимиваю і тоді спокійна йду додому, знаючи, що завтра не соромно буде зранку зайти в магазин. Адже зранку в нас завжди людно під магазином, люди вистроюються в чергу, за хлібом.
Чого не можу сказати про свою напарницю, я їй завжди залишаю чистий магазин, а приходжу після вихідних, а там “капець”.
Складається враження, що Людмила не прибирає зовсім. Все порозкидувано, не на своїх місцях. На мої зауваження вона вперто відповідає, що робить вологе прибирання.
Дуже мені важко з такою людиною працювати, та ще й знаю, що їй ця робота дуже потрібна, адже виховує троє дітей, а грошей завжди не вистачає. Так чому ж вона тоді не дорожить своїм місцем роботи?
Неодноразово до мене підходили клієнти і говорили: “Ой, як добре, що сьогодні ви!” Ну не полюбляють люди, коли Люда на зміні.
Сьогодні, після вихідних, я прийшла в магазин і чуть не зомліла від запаху. Виявляється Людмила забула печінку курячу розфасувати.
Про що тільки вона думала?
А як мені перед людьми соромно було. Та таке відношення її до роботи, нам геть всіх клієнтів порозганяє.
Мені прийшлось зачинити магазин на технічну перерву і все викинути, тоді промила все хлоркою і провітрила приміщення. На що Люда мені: “З кожним таке може трапитись!”
Та чомусь трапляється тільки з нею. А за зіпсутий товар хто має платити? Прикриваючи її перед власником, роблю завжди тільки гірше собі. Я ж надіюся, що Людмила винесе з цієї ситуації, хоч якісь висновки, та вистарчає її лише на короткий термін.
Знаю що і в цей раз її пошкодую, та як же мені привчити її до порядку і чистоти?
Можливо в когось із вас будуть якісь дієві варіанти, наперед вам вдячна.
Автор – Успішна Емма
Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.
У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
Передрук заборонено!
Недавні записи
- На кухні, обійнявши голову, сидів Борис, а над ним заводила мама. Виявляється, Анна, дружина брата, подала на розлучення. – Я в одних шкарпетках від неї пішов. Ні на що не претендую, а вона ще хоче на аліменти мене подавати? – А що такого ти купив, може цю квартиру? Чи хоча б ремонт зробив? – І тут включилася мама. – Як, Лідо, ти язика прикуси! А утюг разом з дошкою хто купляв? – Ви б ще набір з горняток згадали, який зі свого серванту витягнули і невістці передарували
- Коли я злягла з температурою, то запитала по телефону у зятя, чи може він купити мені трохи їжі та піти в аптеку. Він це зробив. Мені здається, він був дуже щасливий мені допомогти. Але вже ввечері Анна зателефонувала і сказала, як я смію її чоловіка використовувати в своїх цілях. Вона навіть не запитала, як я себе почуваю, чи чи потрібно мені ще щось. Я відчуваю від неї великий холод. Та незважаючи ні на що, я повинна мовчати, бо інакше Анна заборонить мені бачитися з онуками
- Під час розмови з донькою про майбутніх онуків, я почула те, чого найбільше боялася. Вероніка сказала, що не хоче мати дітей, мовляв, від них немає жодної користі і взагалі, я можу про це забути, адже нова посада доньки передбачає, що дітей в неї не буде ще років зо три. Не знаю, що робити. Як пояснити дорослій доньці, що діти це чудово? Я відчуваю себе трохи винною у всій цій ситуації. Моє минуле життя сильно вплинуло на дочку
- Через халатність лікарів наша донечка відправилась на небо. Одному Богу відомо, що творилося в моїй душі. Не обійшлось і без допомоги спеціалістів. Незважаючи на те, що суспільство наполягало перегорнути сторінку і спробувати ще раз, я слухала своє серце. Діток в нас з Антоном так і не має. І все б нічого, якби не ця переселенка з трьома дітьми, за якими вона зовсім не дивиться. Одного разу я була з ними на майданчику. Олежик забруднив сорочку, а я хотіла йому допомогти
- Як тільки мами не стало, ми почали сперечатися з братом і сестрами, а всіх нас четверо, за спадщину. “З чого ти взяла, що цей перстень має належати тобі? Мама нераз говорила, що він мій!” “А ти думаєш, чого Андрій так до мами в останні дні приїжджав?” І це ще діло не дійшло до нерухомості. Колись, наша дружня сім’я, переросла у велику “бурю”. Все це тривало до того часу, поки не сталося найгірше – не стало нашої сестри Марти. На прощальній церемонії нас ніби осінило