— Соломіє, не смій рахувати шматки хліба в роті моїх батьків, ти зобов’язана їх утримувати — крикнув Дмитро, поки я стискала в кишені докази його зради. Я мовчки дивилася на чоловіка та його матір, знаючи, що через годину вони всі опиняться за порогом моєї квартири.

Документи на квартиру Соломія тримала в руках так міцно, ніби це був єдиний якір, що тримав її над прірвою. Вона стояла в коридорі власного помешкання, яке колись вважала затишною гаванню, а тепер воно перетворилося на прохідний двір. У вітальні чулися голоси батьків Дмитра. Його мати, Ганна Петрівна, знову переставляла меблі на свій розсуд, а батько, Василь Іванович, гучно коментував телевізійні новини.

Дмитра вдома не було, він знову затримався на роботі, принаймні так він стверджував останні кілька місяців. Соломія відчувала, як усередині закипає холодна лють, змішана з гіркотою розчарування.

Ця квартира дісталася Соломії від бабусі. Вона власноруч обирала кожен колір шпалер, кожну завісу, кожну дрібничку, яка створювала атмосферу. Коли вони з Дмитром одружилися, він переїхав до неї з однією валізою. Тоді це здавалося правильним. Вони мріяли про велику сім’ю, про подорожі, про спільне майбутнє.

Але рік тому Дмитро почав скаржитися, що його батькам важко жити в старому будинку в селі, де постійно щось ламається, а зручностей обмаль. Він благав Соломію пустити їх пожити тимчасово, поки вони не зроблять ремонт у селі або не знайдуть варіант для оренди ближче до міста.

Соломія, маючи добре серце, погодилася. Вона думала, що це триватиме місяць або два. Проте минуло пів року, потім рік. Ремонт у селі навіть не починався, а Ганна Петрівна з Василем Івановичем дедалі впевненіше почувалися господарями в її домі. Вони не просто жили тут, вони почали диктувати правила.

— Соломіє, ти знову купила цей дорогий хліб? — Ганна Петрівна вийшла з кухні, тримаючи в руках напівпорожній пакет. — Навіщо так марнувати гроші Дмитра? Він же так важко працює.

— Це мої гроші, Ганні Петрівно, — спокійно відповіла Соломія, хоча всередині все тремтіло. — І я люблю цей хліб.

— Ой, не починай. У сім’ї все спільне. А Дмитро каже, що ти останнім часом зовсім перестала піклуватися про господарство. Тільки про свої папери в офісі й думаєш.

Соломія промовчала. Вона знала, що суперечки ні до чого не приведуть. Вона чекала Дмитра. Сьогодні вона випадково дізналася те, що перекреслило всі її сумніви. Повертаючись з роботи раніше, вона побачила чоловіка в парку. Він був не один. Поруч із ним йшла молода дівчина, і те, як він на неї дивився, як тримав за руку, не залишало жодних ілюзій. Дмитро не просто затримувався на роботі, він будував інше життя, поки Соломія утримувала його батьків і терпіла їхні зауваження.

Коли замок у дверях клацнув, Соломія навіть не поворухнулася. Дмитро зайшов, кинув ключі на тумбочку і, помітивши дружину в коридорі, натягнув на обличчя втомлену маску.

— О, ти вже вдома? А чому світло не всюди горить? — запитав він, знімаючи куртку.

— Нам треба поговорити, Дмитре. Зараз.

— Соломіє, я дуже втомився. Давай завтра. Мама там вечерю приготувала?

— Твої батьки мають виїхати завтра до ранку.

Дмитро завмер, так і не знявши один черевик. Він повільно випрямився і подивився на дружину з нерозумінням, яке швидко змінилося на роздратування.

— Що ти таке кажеш? Куди вони поїдуть? Ти ж знаєш, що в селі зараз холодно, а ремонт не закінчено.

— Мене це більше не обходить. Я бачила тебе сьогодні в парку, Дмитре. З тією дівчиною в зеленому пальті. Не намагайся заперечувати.

В коридорі запала тиша. Ганна Петрівна, яка, очевидно, підслуховувала за дверима вітальні, вийшла до них, склавши руки на животі.

— І що з того? — раптом втрутилася вона. — Чоловікові потрібна увага, ласка. А ти тільки пиляєш його та своїми квартирними справами хизуєшся. Мій син заслуговує на щастя.

Соломія глянула на свекруху, і їй стало гидко. Значить, вони знали. Увесь цей час вони жили в її оселі, їли її їжу і знали, що Дмитро їй зраджує. Більше того, вони це схвалювали.

— Ось як ви заговорили, — тихо промовила Соломія. — Дмитре, ти теж так вважаєш?

— Соломіє, не роби драми, — грубо відповів чоловік. — Ну, зустрівся, поспілкувався. Це нічого не означає. Ти просто втомилася. А батьки нікуди не поїдуть. Де їм жити? Ти не можеш просто виставити літніх людей на вулицю.

— Це моя квартира. Вона була моєю до тебе і залишиться моєю після тебе. До десятої ранку завтрашнього дня тут не повинно бути ні вас, ні ваших речей.

— Ти не посмієш, — крикнув Василь Іванович, виходячи з кімнати. — Ми тут прописані!

— Ви тут тільки зареєстровані як мешканці без права власності. І я вже проконсультувалася з юристом. Якщо ви не вийдете самі, приїде поліція і приватна охорона. Я змінила замки сьогодні, поки ви ходили в магазин. Тепер у вас є тільки ті ключі, що у Дмитра, але завтра вони не працюватимуть.

Дмитро зробив крок до неї, його обличчя почервоніло від гніву.

— Ти з глузду з’їхала? Куди вони підуть посеред ночі?

— У них є будинок у селі. Або можеш зняти їм номер у готелі. У тебе ж є гроші на квіти для нових знайомих, отже, і на батьків знайдеш.

— Соломіє, доню, схаменися, — раптом змінила тон Ганна Петрівна, намагаючись доторкнутися до її руки. — Ми ж сім’я. Хіба можна так через якусь дрібницю?

— Сім’я не будується на брехні та використанні інших, — Соломія відступила назад. — Ви користувалися моєю добротою, зневажали мій простір і покривали зради вашого сина. На цьому все.

Ніч була важкою. Соломія зачинилася в спальні, слухаючи, як у сусідній кімнаті сваряться, збирають сумки та плачуть. Вона не відчувала радості. Тільки величезну порожнечу там, де раніше була любов до Дмитра. Вона згадувала, як вони разом обирали цей диван, на якому тепер сиділа його мати, як вони сміялися, коли вперше готували вечерю разом. Тепер усе це здавалося фальшивим, ніби вона дивилася погане кіно.

Під ранок у двері спальні постукали.

— Соломіє, відчини, — голос Дмитра звучав глухо.

Вона відкрила двері. Він стояв із сумкою, вигляд мав жaхливий.

— Ти справді це робиш? Через одну помилку руйнуєш усе?

— Ти зруйнував усе набагато раніше, Дмитре. Коли вирішив, що я — це просто зручний ресурс. Тобі зручно жити тут, зручно, що батьки під наглядом, зручно мати когось для побуту і когось для розваг. Але мені так не зручно.

— Мені нікуди їх везти. В селі зараз немає опалення, ми ж збиралися все міняти.

— Треба було думати про це раніше. Забирай їх і йди.

Коли за ними зачинилися двері, Соломія сіла прямо на підлогу в коридорі. Вона чула, як на сходах Василь Іванович щось голосно вигукував, проклинаючи її не вдячність, як плакала Ганна Петрівна. Але коли звук кроків затих і під’їзна квітка грюкнула, у квартирі запала тиша. Це була дивна тиша. Вона не була спокійною, вона була важкою, як свинець.

Минуло кілька днів. Соломія змінила номер телефону, але Дмитро знайшов її через роботу. Він чекав її біля виходу.

— Нам треба оформити розлучення спокійно, — сказав він, коли вона спробувала пройти повз.

— Я вже подала заяву через адвоката. Тобі прийде сповіщення.

— Соломіє, батьки зараз у тітки в тісній кімнатці. Мамі погано. Ти хоч розумієш, що ти накоїла?

— Я повернула собі своє життя. А ти нарешті почав нести відповідальність за своїх батьків. Хіба не цього ти хотів, коли казав, що сім’я — це найголовніше?

— Ти стала черствою. Раніше ти була іншою.

— Раніше я дозволяла витирати об себе ноги. Більше такого не буде.

Він хотів ще щось сказати, але Соломія просто розвернулася і пішла. Вона не озиралася. Вдома на неї чекала тиша, але тепер це була її тиша. Вона почала виносити речі, які нагадували про них. Стару скатертину Ганни Петрівни, попільничку Василя Івановича, хоча вона завжди просила не курити навіть на балконі. Кожна викинута річ робила повітря в квартирі легшим.

Проте серце все одно щеміло. Вона запитувала себе, чи не занадто різко вона вчинила? Чи не треба було дати їм тиждень на збори? Але потім вона згадувала погляд Дмитра в парку і те, як світилися очі його матері, коли та повчала її в її ж домі. Ні, поступливість була б сприйнята як слабкість.

Одного вечора їй зателефонувала сестра Дмитра, Оксана, яка жила в іншому місті й рідко спілкувалася з родиною.

— Соломіє, я все знаю. Мама дзвонила, плакала, казала, що ти вигнала їх на мороз.

— А вона сказала тобі, чому я це зробила, Оксано? — запитала Соломія.

— Казала, що ви посварилися через якісь дурниці. І про Дмитра щось згадувала, ніби ти його безпідставно звинуватила.

— Твій брат мені зраджував, а твої батьки про це знали й підтримували його, живучи в моїй квартирі на мої кошти. Ти б на моєму місці що зробила?

На іншому кінці дроту запала довга пауза.

— Я не знала цих деталей… Мама подала це зовсім інакше.

— Звісно. Бо бути жepтвою зручніше, ніж визнати свою підлість.

Соломія поклала слухавку. Вона зрозуміла, що цей шлейф пліток і звинувачень тягнутиметься за нею ще довго. У маленькому світі їхніх знайомих вона тепер була злою невісткою, яка не пошкодувала старих людей. Але чи має значення думка тих, хто не знає правди? Або тих, хто знає, але воліє її не бачити?

Вона підійшла до вікна. Над містом сідав вечір. Соломія знала, що попереду ще багато складних днів, судових засідань щодо поділу того майна, яке вони встигли придбати разом, і багато безсонних ночей. Але вона також знала, що вперше за довгий час вона вільна. У її домі більше немає людей, які її зневажають. У її житті більше немає чоловіка, який її зрадив.

Ця історія про межі, які ми дозволяємо перетинати, і про ціну, яку доводиться платити за свій спокій. Соломія обрала себе, навіть якщо ціна була високою. Вона не знала, як складеться доля Дмитра та його батьків, і, чесно кажучи, їй уже не було цікаво. Вони стали чужими людьми, якими, власне, завжди й були, лише майстерно це приховували під маскою родинних зв’язків.

Вечірнє місто мерехтіло вогнями. Соломія заварила собі чаю і сіла в крісло біля вікна. Попереду було нове життя. Інше життя. Без чужих правил і чужої брехні. Чи було це помстою? Можливо. Але перш за все це було актом самозбереження.

Як ви вважаєте, чи правильно вчинила Соломія, виставивши батьків чоловіка так раптово, чи варто було проявити більше милосердя до літніх людей, попри їхнє ставлення та зраду чоловіка? Як би ви діяли на її місці, опинившись у ситуації, де вас використовують у вашому ж домі?

Напишіть свою думку в коментарях, для мене це справді важливо, адже кожна ваша історія допомагає іншим знайти правильний шлях. Якщо вам відгукнулася ця історія, будь ласка, поставте свою вподобайку, щоб цей текст побачило якнайбільше людей!