– Соломіє, ти ж не можеш бути такою черствою! – голос Марії Петрівни, моєї свекрухи, тремтів від напруги. Вона стояла в моїй кухні, тримаючи в руках сумку, ніби готова була залишитися, поки не переконає мене. – Матвій хоче бачити дітей. Він їхній батько, Соломіє! Він змінився, я знаю.

— Маріє Петрівно, змінився? — я ледве стримувала роздратування, розмішуючи чай у чашці. — Він залишив нас із боргами на 200 тисяч гривень, пішов посеред ночі, навіть не попрощавшись із Софійкою та Артемом. А тепер він «змінився»? Ви серйозно?

— Я розумію, ти розчарована, — вона зітхнула, опустивши очі. — Але ж ми з Іваном Григоровичем усе оплатили. Ми хочемо допомогти. Якщо треба, я віддам тобі ще 50 тисяч, які він винен за аліменти. Тільки дозволь йому побачити дітей.

— Гроші тут ні до чого, — я різко поставила чашку на стіл, відчуваючи, як усе в мені кипить. — Це не про борги. Це про те, що він зруйнував наше життя. Як я можу довірити йому Софію й Артема після всього?

— Соломіє, він їхній батько, — Марія Петрівна підійшла ближче, її очі благали. — Дай йому шанс. Для дітей.

Я відвернулася до вікна, відчуваючи, як серце стискається. Що мені робити? Дозволити Матвію повернутися в життя дітей чи захистити їх від нового розчарування?

Я ніколи не думала, що опинюся в такій ситуації. Мене звати Соломія, мені 32 роки, і я — мама двох чудових дітей: Софії, якій сім, і Артема, якому п’ять. Життя, яке я уявляла — затишний дім, люблячий чоловік, щасливі діти, — розсипалося, як картковий будиночок, одного суботнього ранку два роки тому.

Того дня я прокинулася від тиші. Зазвичай наш дім гудів від звуків: Артем ганяв машинки по підлозі, Софія співала свої вигадані пісеньки, а Матвій, мій чоловік, гримів посудом на кухні, готуючи сніданок. Але того ранку було тихо. Надто тихо. Я встала, пройшлася по дому — і зрозуміла, що його речей немає. Ні куртки на вішалці, ні ноутбука на столі, ні навіть його улюбленої чашки з логотипом футбольної команди. Матвій пішов. Без слова, без пояснень, залишивши мене і дітей.

— Мамо, а де тато? — Софія дивилася на мене своїми великими карими очима, тримаючи в руках плюшевого зайця.

— Він… поїхав у відрядження, — збрехала я, намагаючись посміхнутися. — Скоро повернеться.

Але він не повернувся. Натомість через кілька годин прийшло повідомлення: «Соломіє, я знаю, ти не пробачиш, але мені треба побути на самоті». Я перечитувала ці слова, відчуваючи, як усе в мені тремтить від образи. Що це взагалі означає? Я почала дзвонити всім: його батькам, друзям, навіть сусідці Олені, яка завжди знала всі плітки. Ніхто нічого не знав. А потім я дізналася правду.

— Соломіє, він у боргах, — тихо сказала моя подруга Катя, коли я зайшла до неї ввечері, залишивши дітей у мами. — Я чула від Андрія, що Матвій позичив 200 тисяч гривень. Ставки, щось таке. Він нікому не сказав, навіть тобі.

Я стояла посеред її кухні, тримаючи склянку води, і відчувала, як земля йде з-під ніг. Ставки? Мій Матвій, який завжди сміявся, коли я пропонувала купити лотерейний квиток, бо «це марна трата грошей»? Як це можливо?

— Він що, весь цей час брехав? — я ледве вимовила ці слова.

— Вибач, що сказала, — Катя поклала руку мені на плече. — Але ти маєш знати.

Наступні місяці були важкими. Борги виявилися реальними, і їх треба було платити. Кредитори дзвонили, погрожували забрати наш будинок. Я не знала, як пояснити дітям, чому мама весь час плаче, а тата немає вдома. Мої батьки, Олена Василівна та Петро Іванович, продали частину своєї землі, щоб допомогти мені. Свекри, Марія Петрівна та Іван Григорович, теж узяли на себе частину боргу — 150 тисяч гривень. Вони соромилися вчинку сина, але я бачила, як їм важко.

— Соломіє, ми не знали, — сказала Марія Петрівна, коли принесла мені чек на 50 тисяч. — Якби ми могли, ми б усе виправлили.

— Дякую вам, — відповіла я, хоч усе в мені кричало від образи. — Але це не поверне Матвія.

Розлучення було швидким. Суд зобов’язав Матвія платити аліменти — 10 тисяч гривень щомісяця. Але навіть це він робив нерегулярно. Я влаштувалася на другу роботу, викладала англійську онлайн, щоб забезпечити дітей. Софія пішла до школи, Артем — у садочок. Ми вчилися жити без нього. І, здавалося, у нас виходило.

Але через рік Матвій з’явився знову. Одного вечора я отримала дзвінок.

— Соломіє, це я, — його голос був спокійним, ніби нічого не сталося. — Я хочу бачити дітей.

— Ти жартуєш? — я стиснула телефон так, що пальці заболіли. — Ти кинув нас, Матвію. Залишив із боргами. А тепер хочеш просто повернутися?

— Я все розумію, — він зітхнув. — Але я влаштувався на роботу. Я змінився. Софія й Артем — мої діти, я маю право їх бачити.

— Право? — я ледве не розсміялася. — Ти втратив це право, коли пішов посеред ночі.

Я поклала слухавку, але спокій не приходив. Наступного дня зателефонувала Марія Петрівна.

— Соломіє, дай йому шанс, — благала вона. — Він справді змінився. Працює на будівництві, заробляє. Хоче бути батьком.

— Маріє Петрівно, я не можу, — відповіла я. — Він зруйнував усе. Як я можу довірити йому дітей?

— Ми віддамо тобі 50 тисяч, які він винен, — вона говорила швидко, ніби боялася, що я перерву. — Тільки дозволь йому побачити Софію й Артема.

Я не знала, що відповісти. Гроші? Це не про гроші. Це про довіру, якої більше немає. Але я бачила, як Софія іноді запитує про тата, як Артем малює сім’ю, де є «високий чоловік». Вони скучили. І я боялася, що, забороняючи Матвію бачитися з ними, я можу нашкодити дітям.

— Мамо, ти думаєш, я правильно роблю? — запитала я, сидячи в неї на кухні. Вона пекла пиріжки, і запах кориці заспокоював.

— Соломіє, ти захищаєш своїх дітей, — мама погладила мене по руці. — Але подумай, чи не буде гірше, якщо вони виростуть, не знаючи батька. Може, варто спробувати? Хоча б заради них.

— А якщо він знову їх кине? — я дивилася на неї, шукаючи відповіді.

— Тоді ти будеш поруч, щоб усе виправити, — вона посміхнулася. — Ти сильна, доню.

Наступного тижня я зустрілася з Матвієм у парку. Він прийшов із маленькими подарунками: лялька для Софії, машинка для Артема. Діти раділи, але я бачила в їхніх очах обережність.

— Тату, ти надовго? — запитала Софія, тримаючи його за руку.

— Назавжди, — відповів він, дивлячись мені в очі.

Я не повірила. Але заради дітей погодилася на зустрічі раз на місяць. Марія Петрівна сяяла від щастя, Іван Григорович обійняв мене, коли дізнався. Але я все ще боялася. Що, якщо він знову зникне? Що, якщо я роблю помилку?

Минуло кілька місяців. Матвій приходив регулярно, брав дітей на прогулянки, розповідав їм історії. Я спостерігала здалеку, готова в будь-який момент захистити їх. Одного разу Софія прибігла додому, тримаючи в руках малюнок.

— Мамо, дивись, ми з татом малювали! — вона показала мені картинку, де були ми всі: я, вона, Артем і Матвій.

— Гарно, — я посміхнулася, але в душі відчувала тривогу. Чи правильно я вчинила?

Моя подруга Катя, з якою ми часто пили каву, казала:

— Соломіє, ти молодець, що дала йому шанс. Але тримай очі відкритими. Він уже раз підвів.

— Знаю, — відповіла я. — Але заради дітей я готова ризикнути.

Тепер я стою на роздоріжжі. Матвій намагається, але чи можу я йому довіряти? Чи варто дозволяти йому бути частиною нашого життя? І найголовніше — як захистити Софію й Артема, якщо він знову зробить щось не так?

Як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто давати другий шанс людині, яка зрадила довіру, заради дітей, чи краще захистити їх від можливого болю?