— Соломіє, вечеря мала бути на столі о 17:00, — голос Дмитра був спокійний, але холодний, як осінній вітер. Він стояв у дверях кухні, тримаючи в руках ключі від машини, а його очі сканували порожній стіл.

— Я знаю, Дмитре. Вибач, я… задумалась, — відповіла я, намагаючись приховати тремтіння в голосі. Каструля з борщем стояла на плиті, ще тепла, але не готова до подачі.

— Задумалась? — він підняв брову, ніби це слово було образою. — Соломіє, я не прошу багато. Просто щоб усе було вчасно. Це так складно?

Я стиснула ложку в руці, відчуваючи, як у горлі збирається клубок. Хотілося сказати, що я не машина, що я не можу жити за годинником, як він. Але слова застрягли.

— Я зараз подам, — тихо сказала я, повертаючись до плити.

— Не треба, — відрізав він, кладучи ключі на стіл. — Я поїм у місті. Але завтра, Соломіє, я очікую, що все буде як слід. — Він розвернувся і пішов, залишивши за собою тишу, важчу за будь-які слова.

Я стояла на кухні, вдивляючись у борщ, що повільно парував у каструлі. Годинник на стіні цокав, ніби насміхаючись: 17:04. Чотири хвилини запізнення, і я вже відчувала себе винною, ніби порушила якийсь неписаний закон.

Мене звати Соломія, і я вже кілька років живу у світі, де кожна хвилина має значення. Не для мене — для мого чоловіка, Дмитра. Він не любить запізнень, змін чи сюрпризів. А я… я вчуся бути частиною цього механізму, хоча іноді здається, що я сама ламаюся під його тиском.

Мої батьки, мама Олена і тато Василь, живуть у невеликому містечку за дві години їзди від нашого міста. Вони завжди були для мене опорою, хоч і не розуміли до кінця, чому я так рідко приїжджаю. Мама часто казала: «Соломіє, ти ж у нас як сонечко, чому ти така тиха стала?» Я лише посміхалася у відповідь, бо як пояснити, що кожен мій день — це спроба не запізнитися, не розчарувати, не порушити ритм, який встановив Дмитро?

Того вечора, після того як Дмитро пішов, я сіла за стіл і зателефонувала своїй подрузі Христині. Вона була моєю віддушиною, людиною, яка могла вислухати і не судити.

— Соломіє, ти там жива? — її голос у слухавці був сповнений тепла, але з ноткою тривоги.

— Жива, — зітхнула я. — Але, Христино, я знову не встигла. Борщ готовий, але… він сказав, що поїсть у місті.

— Знову? — вона фиркнула. — Слухай, ти ж не його кухарка. Ти його дружина! Чому ти маєш боятися, що суп не о 17:00 на столі?

— Він не кричить, не сварився, — тихо відповіла я. — Але його погляд… Христино, він дивиться так, ніби я все зіпсувала. І я сама починаю в це вірити.

— Соломіє, це не нормально, — її голос став серйознішим. — Ти ж не машина, щоб усе було за розкладом. Ти коли востаннє робила щось для себе? Не для нього, не для дому — для себе?

Я задумалась. Коли? Може, коли ми з Христиною ходили на каву місяць тому? Чи коли я купила собі нову сукню, але так і не наважилася її вдягнути, бо Дмитро сказав, що вона «надто яскрава»? Я не знала відповіді.

— Не знаю, — зізналася я. — Але я так втомилася, Христино. Іноді мені здається, що я зникаю.

— Слухай, — її голос став рішучим. — Якщо захочеш, приїжджай до мене. Хоч на день, хоч на тиждень. Я серйозно.

— Дякую, — сказала я, відчуваючи, як очі стають вологими. — Я подумаю.

Коли я поклала слухавку, то почула, як Дмитро повернувся. Він не сказав ні слова, лише пішов у спальню. Я залишилася на кухні, дивлячись на годинник. 18:22. Час, який більше не мав значення.

Наступного дня я вирішила все зробити ідеально. Прокинулася о 6:00, прибрала квартиру, сходила на ринок за свіжими овочами. Борщ, картопляне пюре, котлети — усе було готове до 16:50. Я навіть перевірила, чи сіль у солонці свіжа, бо одного разу Дмитро зауважив, що вона «якась не така». Коли він прийшов додому, стіл уже був накритий.

— О, цього разу вчасно, — сказав він, сідаючи за стіл. Його посмішка була стриманою, але я відчула полегшення.

— Смачного, — відповіла я, намагаючись звучати природно.

Він їв мовчки, а я сиділа навпроти, тримаючи виделку, хоча апетиту не було. Тиша за столом була звичною, але цього разу вона мене не так душила. Я думала про розмову з Христиною. Про те, що вона сказала: «Ти коли востаннє робила щось для себе?»

— Сіль нормальна? — раптом запитав Дмитро, не відриваючи очей від тарілки.

— Так, я купила нову, — відповіла я швидко.

— Добре, — кивнув він і продовжив їсти.

Ця розмова була нашою найдовшою за день. І я зрозуміла, що більше не хочу таких розмов. Не хочу жити, щоб догоджати когось іншого, забуваючи про себе.

Через тиждень я наважилася поїхати до батьків. Мама зустріла мене обіймами, а тато, як завжди, пожартував: «Соломіє, ти що, до нас на курорт приїхала?» Я засміялася, але в душі відчувала, як напруга потроху відпускає.

— Мамо, я можу пожити у вас трохи? — тихо запитала я, коли ми пили чай на кухні.

— Звичайно, доню, — вона погладила мене по руці. — Що сталося? Ти з Дмитром посварилася?

— Не те щоб посварилася, — я зітхнула. — Просто… я втомилася, мамо. Від усього. Від того, що мушу бути ідеальною. Від того, що він чекає, а я не встигаю.

— Ох, Соломіє, — мама похитала головою. — Ти ж у нас розумниця, красуня. Чому ти дозволяєш, щоб тебе так… притискали?

— Не знаю, — чесно відповіла я. — Але я хочу це змінити.

Тато, який досі мовчав, раптом сказав:

— Соломіє, ти ж у нас сильна. Якщо щось не так, ти завжди можеш почати спочатку. Ми з мамою тобі допоможемо.

Ці слова були як ковток свіжого повітря. Я залишилася у батьків на кілька днів, і за цей час зрозуміла, що не хочу повертатися до життя, де моїм головним завданням було встигнути до 17:00.

Коли я повернулася до міста, то зателефонувала Христині.

— Христино, я готова, — сказала я, тримаючи слухавку міцніше, ніж зазвичай.

— Готова до чого? — здивувалася вона.

— До змін. Я хочу пожити окремо. Подивитися, чи зможу я бути собою, а не чиєюсь тінню.

— Оце моя Соломія! — вигукнула вона. — Приїжджай до мене, я допоможу тобі з усім.

Наступного дня я зібрала найнеобхідніше: одяг, кілька улюблених книжок, ноутбук. Ключі від квартири залишила на столі разом із запискою: «Дмитре, мені потрібно час. Я повернуся, коли буду готова». Я не знала, чи повернуся взагалі, але ці слова здалися мені правильними.

Христина зустріла мене з посмішкою і чашкою трав’яного чаю.

— Ну що, Соломіє, готова до нового життя? — пожартувала вона, коли ми розкладали мої речі в її гостьовій кімнаті.

— Не знаю, чи готова, — зізналася я. — Але я точно хочу спробувати.

— І правильно, — вона підморгнула. — А тепер розкажи, що ти хочеш зробити насамперед? Може, підемо на танці? Чи нарешті купимо ту яскраву сукню, яку ти ховала в шафі?

Я засміялася, вперше за довгий час відчуваючи легкість. У Христині була дивовижна здатність робити все простішим.

Наступні тижні були як ковток свіжого повітря. Я влаштувалася на пів ставки в кафе неподалік, де подавали ароматну каву і домашні пироги. Робота була нехитрою, але вона давала мені відчуття свободи. Я спілкувалася з людьми, посміхалася клієнтам, а іноді навіть затримувалася, щоб побалакати з колегою Марією про її мрії відкрити власну пекарню.

— Соломіє, ти коли-небудь думала про те, щоб почати щось своє? — якось запитала вона, коли ми мили посуд після зміни.

— Раніше ні, — відповіла я. — Але тепер… може, й подумаю.

— О, я бачу в тобі іскру, — усміхнулася Марія. — Ти ще всіх здивуєш.

Дмитро так і не дзвонив. Іноді я думала, що він чекає, коли я повернуся, вибачуся і все знову стане як раніше. Але я не хотіла назад. Я почала згадувати, ким була до шлюбу: Соломія, яка любила малювати, гуляти парком, слухати музику без навушників. Я почала повертатися до себе.

Одного дня я поїхала до свекрухи, Ганни Петрівни, щоб поговорити. Вона завжди була до мене доброю, хоч і тримала дистанцію. Я постукала в двері її квартири, тримаючи в руках коробку печива з кафе.

— Соломіє, яка несподіванка, — сказала вона, запрошуючи мене всередину. — Що привело?

— Ганно Петрівно, я хочу поговорити про Дмитра, — почала я, сідаючи за стіл. — Я пішла від нього. Мені потрібен час, щоб розібратися в собі.

Вона зітхнула, наливаючи мені чай.

— Соломіє, я знаю, що мій син буває… складним. Він усе життя такий — усе має бути за розкладом. Але він тебе любить, я знаю.

— Можливо, — відповіла я. — Але я не можу жити так, щоб постійно боятися не встигнути. Я хочу бути собою, Ганно Петрівно.

Вона подивилася на мене довгим поглядом, а потім кивнула.

— Я розумію. І я поважаю твоє рішення. Якщо тобі потрібна допомога, ти завжди можеш звернутися до нас із Петром Івановичем.

— Дякую, — сказала я, відчуваючи, як камінь падає з душі.

Повертаючись додому до Христини, я думала про те, як змінилося моє життя. Я більше не боялася годинника. Іноді я запізнювалася на трамвай, іноді забувала купити хліб, але ніхто не дивився на мене з докором. Я вчилася бути собою — не ідеальною, але справжньою.

Через кілька місяців я зняла маленьку квартиру. Вона була скромною, але моєю. Я повісила на стіну свої старі малюнки, купила квіти для підвіконня. Іноді я готувала борщ, але вже не о 17:00, а коли мені хотілося. І він був смачним, навіть якщо трохи охолов.

Одного вечора, сидячи на балконі з чашкою чаю, я задумалася про те, що буде далі. Я не знала, чи зустріну колись людину, з якою зможу бути собою. Чи повернуся до малювання, як мріяла в юності. Але я знала одне: я більше не дозволю годиннику керувати моїм життям.

А як би ви вчинили, якби відчули, що втрачаєте себе? Що б ви зробили, щоб повернутися до того, ким ви є насправді?