– Соломіє, я не знаю, як тобі це сказати, але Юрій дав мамі тиждень, щоб вона зібрала речі й виїхала з квартири, – сказав Володимир, уникаючи мого погляду.

Я відчула, як усередині все стискається, але постаралася зберігати спокій.

— Усе буде добре, Володю. Вона може переїхати до Ірини, там же простора квартира. Хіба це проблема?

Він зітхнув і потер скроні.

— Ірина відмовилася. У неї діти, новий чоловік. Каже, що немає місця.

Я отетеріла, відчуваючи, як повітря в кімнаті стає важчим.

— Стривай, ти ж не хочеш сказати, що…

— Мама поживе в нас, — тихо промовив він. — Вона вже збирає речі.

Я відступила на крок, намагаючись осмислити почуте.

— Тобто твоя сестра отримала квартиру, твій брат отримав квартиру, а ти з мамою залишилися ні з чим? І тепер я маю прийняти твою маму до себе? На постійне проживання?

— Я ще поговорю з Юрієм, — невпевнено відповів він.

— Та марно, Володю. Якщо ти зараз погодишся, твій брат вирішить, що ми завжди підлаштуємося під нього. Я не згодна. Я не просила в твоєї сім’ї нічого. Я терпіла ставлення твоєї мами, щоб ти зберігав із ними стосунки. А тепер я маю вирішувати ваші проблеми?

Він мовчав, а я відчула, як усе, що я так довго будувала, починає хитатися.

— Або шукай мамі квартиру, або беріть іпотеку, або йди. Я не відповідатиму за твоїх родичів, які думають лише про себе. Твоя мама все робила для Ірини й Юрія, але не для тебе. А мене вона взагалі не сприймає. Ні, Володю. Ви самі так вирішили? Самі.

Він глянув на мене, його очі потемніли.

— Ти просто зрадниця, — кинув він і вийшов, грюкнувши дверима.

Мені було шість, коли ми з мамою залишилися самі. Батько просто вказав на двері, сказавши, що ми йому більше не потрібні. Я пам’ятаю, як мама, тримаючи мене за руку, тягла важку валізу вулицею, а я, маленька, не розуміла, куди ми йдемо. Тато нас покинув, бабуся по його лінії відвернулася, а маминої мами вже не було на світі. Ми залишилися вдвох, без грошей, без житла, з однією маленькою орендованою кімнаткою, де ледве вміщалися наші речі.

Мама, Лариса, була сильною. Вона бралася за будь-яку роботу — прибирала офіси, працювала в магазині, а вечорами ще й підробляла шиттям. Іноді я бачила, як вона, втомлена, сидить за столом і лічить копійки, щоб купити мені нові черевики чи заплатити за оренду. Але вона ніколи не скаржилася.

— Ми впораємося, Соломіє, — казала вона, посміхаючись. — Ти матимеш усе, що потрібно. І власний дім. Обіцяю.

І вона стримала обіцянку. До мого випускного в університеті мама накопичила на маленьку квартиру. Не розкішну, зі старими шпалерами й скрипучими дверима, але мою. Я пам’ятаю, як ми з нею обіймалися в тій порожній кімнаті, сміючись і плачучи одночасно.

— Ти ніколи не опинишся в тій ситуації, в якій була я, — сказала вона тоді.

Мамина боротьба навчила мене цінувати кожну копійку й працювати заради мрії. Я закінчила університет, влаштувалася на хорошу роботу в маркетингу, а згодом почала заробляти 2500 доларів на місяць. Це дозволило мені купити нову, простору квартиру — мою гордість. А ще я мріяла зробити щось для мами. Вона завжди хотіла маленький будиночок із садом, де могла б вирощувати квіти й овочі. І коли я накопичила 45 000 доларів, я купила їй саме такий будинок — затишний, із великим подвір’ям.

— Доню, не треба, це занадто дорого, — протестувала мама, коли я показала їй документи на будинок.

— Треба, мамо. Ти ж рада? — усміхнулася я.

— Рада, звісно, — вона зітхнула, розглядаючи фотографії будинку. — Але ти впевнена?

— Усе нормально, — заспокоїла я. — Ти заслужила.

Мама раділа, як дитина, коли переїхала. Вона одразу почала садити троянди й планувати, де буде грядка з помідорами. А я була щаслива, що змогла їй віддячити.

Життя текло спокійно. Я не поспішала заміж — мабуть, через історію батьків. Було кілька стосунків, але нічого серйозного. Я казала подругам:

— Мені й так добре. Навіщо ускладнювати?

А потім з’явився Володимир. Ми познайомилися на корпоративі — він працював у сусідній компанії. Високий, із доброю посмішкою, він умів слухати. Ми почали зустрічатися, і через рік він переїхав до моєї нової квартири. Його орендоване житло було тісним, тож я сказала:

— Переїжджай до мене. У нас же все серйозно, правда?

— Правда, — усміхнувся він, і ми почали будувати спільне життя.

Ми одружилися через два роки. Мама була в захваті.

— Він надійний, Соломіє. Це головне, — казала вона, коли ми пили чай перед весіллям.

Але в родині Володимира все було не так гладко. Його сім’я роками ділила спадщину — бабусину квартиру й дачу. Володимир, його брат Юрій і сестра Ірина майже не спілкувалися через це. Я не втручалася — це ж не моя справа. Мені вистачало спілкування зі свекрухою, Оксаною.

Оксана Іванівна була… своєрідною. Вона любила показувати альбоми з дитячими фото Володимира, повторюючи:

— Подивись, який він був гарний! Справжній красень!

— Так, дуже гарний, — ввічливо погоджувалася я.

Але я знала, що її посмішки — лише маска. Ще на початку наших стосунків я випадково почула, як вона говорила Володимиру:

— Їй уже 38? На два роки старша за тебе. Я думала, ти вибереш молоду, 25-27 років. І не скажеш, що вона красуня. Навіщо тобі це?

— Мамо, досить, — різко відповів він.

— А готує вона хоч нормально? — не вгавала Оксана.

Я не образилася. Знала, що свекрухам рідко подобаються невістки. Тож просто тримала дистанцію. Ми посміхалися одна одній, обмінювалися ввічливими фразами, і цього було досить.

Через рік після весілля сімейні справи Володимира загострилися. Бабусину квартиру переписали на Ірину, його сестру. Оксана пояснила це так:

— Ірина з дітьми, їй потрібніше. А ви з Володею без дітей, та й старші.

Володимир засмутився, але прийняв це.

— Що я можу зробити? — сказав він мені якось увечері. — Мама так вирішила.

Я лише обійняла його.

— Головне, що в нас усе добре, — відповіла я.

Але Юрій, брат Володимира, не змирився. Він перестав спілкуватися з мамою. Оксана, відчуваючи провину, вирішила віддати йому свою квартиру.

Я намагалася їх відмовити.

— Оксано Іванівно, подумайте, що буде, якщо Юрій захоче квартиру одразу? — сказала я одного вечора, коли ми пили чай у неї вдома.

— Я знаю, що роблю, — відрізала вона.

— Соломіє, ми самі розберемося, — додав Володимир.

— Добре, — зітхнула я. — Але я попереджала.

Мене турбувало одне: що робитиме Оксана, якщо Юрій попросить її виїхати? Володимир запевняв, що це неможливо, але я знала, що в житті можливо все.

Мої побоювання справдилися через кілька місяців.

— Соломіє, я не знаю, як тобі це сказати, — почав Володимир, коли ми вечеряли. — Юрій дав мамі тиждень, щоб вона зібрала речі.

Я поставила виделку на стіл.

— Усе буде добре, Володю. Вона може переїхати до Ірини. Там же простора квартира.

— Ірина відмовилася, — він опустив очі. — У неї діти, новий чоловік. Немає місця.

— Тобто ти хочеш сказати, що твоя мама поживе в нас? — я відчула, як серце стукає швидше.

— Так, — тихо відповів він. — Вона вже збирає речі.

Я відступила від столу, намагаючись зібратися з думками.

— Твоя сестра отримала квартиру, твій брат отримав квартиру, а ти з мамою залишилися ні з чим. І тепер я маю прийняти твою маму до себе? Назавжди?

— Я ще поговорю з Юрієм, — невпевнено сказав він.

— Це марно. Якщо ти зараз погодишся, він вирішить, що ми завжди будемо підлаштовуватися. Я не згодна, Володю. Я нічого не просила у твоєї сім’ї. Я терпіла ставлення твоєї мами, щоб ти зберігав із ними стосунки. А тепер я маю вирішувати ваші проблеми?

Він мовчав. А я продовжувала:

— Або шукай мамі квартиру, або беріть іпотеку, або йди. Я не відповідатиму за твоїх родичів, які думають лише про себе. Твоя мама все робила для Ірини й Юрія, але не для тебе. А мене вона взагалі не сприймає.

— Ти просто зрадниця, — кинув він і вийшов.

Того вечора я довго сиділа на кухні, дивлячись у порожню чашку. Я згадувала, як мама працювала на трьох роботах, щоб ми мали дах над головою. Я згадувала, як я сама будувала своє життя, заробляла, купувала квартиру, допомагала мамі. І я не могла зрозуміти, чому тепер маю нести відповідальність за чужі рішення.

Володимир пішов. Я не знаю, де він зараз і що робить його мама. Мені було боляче, але я знала, що не можу дозволити, щоб моє життя стало чиїмось тягарем.

Минуло кілька місяців. Я повернулася до свого звичного ритму: робота, зустрічі з мамою, вечори з подругами. Але іноді я замислююся: чи правильно я вчинила? Чи могла я знайти інший шлях? Я не хотіла руйнувати наш шлюб, але й не могла поступитися всім, що побудувала.

А як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто було піти на компроміс, чи я мала рацію, відстоюючи свої кордони?