Віра Львовна, огорнута ковдрою літнього вечора, сиділа на лавці біля під’їзду будинку, квартиру в якому ділила останні два роки з внуком-студентом.
Бабуся за звичкою жувала шматочок підсушеного хліба і з гіркістю думала про те, що, незважаючи на родинний зв’язок, з онуком вони майже чужі, і прірва відчуженості зростає з кожним днем.
– Доброго дня! – приємний спокійний голос перервав її повільні невеселі роздуми. – Можна я… Щось для Вас зроблю?.. Може, Вам поїсти чогось купити? – молодий чоловік дивився на сухий окрайчик хліба в руці Віри Львовни.
– Дякую, синку, та я не голодаю. Це я просто хлібчик люблю, – відповіла бабуся, а в самої в голові – швидкі думки: що йому треба? Зараз ніхто просто так нічого хорошого не запропонує… Квартира за заповітом вже онукова…
Юнак не йшов, ніяково топтався на місці.
– Вин е подумайте нічого, я допомогти хочу…
– Ну, раз хочеш, – Віра Львовна дістала з кишені старої спідниці 20 гривень і простягла хлопцю, – купи мені, будь ласка, он у тому магазинчику свіженький батон.
Підозра, що юнака вона більше не побачить, розсипалася вщент, коли через кілька хвилин він віддав їй хліб, вершкове масло і її 20 гривень.
– Ось, візьміть. До речі, я – Руслан.
Так вони познайомилися.
Молодий чоловік став сонячним промінчиком в житті бабуся, осяявши її похмурий світ.
Забігав кілька разів в тиждень, приносив щось смачне, приготоване його нареченою, допомагав, варто були Вірі Львовні лише натякнути. Онук, коли дізнався про нового друга бабусі, лише іронічно знизав плечима і знову поринув з головою у своє студентство.
А душа скептика, розчарованого в людях, яка жила у вірі Львовні, відтанула. Вона знову повірила у безкорисливість, щирість і добро.
Єдиного не могла зрозуміти: чим заслужила таке щастя?
Руслан, коли вона намагалася заговорити з ним про це, міняв тему розмови. Але помітно було: щось його обтяжує.
… Коли тяжко захворіла його бабуся, Руслан навчався на другому курсі університету. Життя вирувало, а до того ж в цей час Руслан зустрів своє кохання.
А бабуся, рідна, чиї колискові, казки і рум’яні пиріжки сповнювали щастям його дитинство; бабуся, яка була йому завжди ближчою від завжди зайнятих роботою батьків, – відійшла на задній план.
Дізнався, що бабуся в лікарні і що надії вже немає, відпочиваючи з Олею і друзями в іншому місті.
Спізнився, не встиг попрощатися з живою…
Не міг себе пробачити, ще й мама додала масла у вогонь, розповіла, що кликала його бабуся, дуже хотіла побачити.
З того часу почуття провини тяжким каменем лягло хлопцю на душу. А гіркіше за все було те, що нічого вже не виправиш.
Подумки просив у бабусі вибачення, а чи чула вона – не знав.
І снилася, часто так приходила у снах.
Уві сні Руслану хотілося підійти до бабусі, обійняти, поцілувати рідні натруджені руки… Але вона, хоч і стояла, здавалося, зовсім поруч, тільки він намагався наблизитися – віддалялася, танула в сірому тумані, і лише обличчя залишалося чітким. Руслан бачив, що бабуся хмурилася, дивилася на нього сумними очима.
“Що я маю зробити, щоб ти мене простила? Щоб я сам себе пробачив?” – питав у неї і прокидався.
І бабуся підказала.
Того теплого літнього вечора, коли він побачив незнайому сиву бабусю зі шматочком хліба в руці.
Його не хвилювало, що більшість знайомих не розуміють його бажання турбуватися про незнайому людину. головне, що його кохана Оля знала таємницю і підтримувала.
І бабуся, коли іноді заглядала в його сни, тепер посміхалася…
Автор – Альона Мірошниченко.
Читайте також: ЯК Я ПОКИНУЛА СВОГО ЧОЛОВІКА: ПРОСТО ВИЙШЛА З КУПЕ З НЕЗНАЙОМЦЕМ…
Заголовок, головне фото відредаговані творчим колективом видання Ibilingua.com.
Фото – ілюстративне з відкритих джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
