Ольга й Павло – однолітки, з одного села. І він, і вона – єдині діти в своїх родинах. Зустрічалися зі школи, побралися у 20 років. З дітьми не поспішали, на заробітки удвох їздили.
Жити осіли в Польщі, у гірському районі. Спочатку працювали на інших, а згодом і самі змогли придбати будиночок і свій маленький бізнес відкрити. Так і живуть досі, дітей вже виростили, онуків діждалися, але самі ще на роботі, хоча і під 60 вже обом.
Десять років, як батьки Павла, старенькі Ніна і Остап Яремчуки, живуть у Польщі, але не з сином і невісткою в будинку, а в пансіонаті для людей похилого віку не далеко від міста, де Ольга з Павлом живуть. Стареньким тут – чужина, скучають за своїм селом, сусідами, але у всьому іншому їм добре.
Син з невісткою до Ніни й Остапа частенько навідуються, та і внуки. Беруть їх на великі свята додому. А у мови тут, в пансіонаті, чудові, догляд за ними, харчування, медична підтримка – все просто чудово. Тому старенькі не шкодують про своє рішення, хоч і зітхають іноді за ненькою-Україною. Але назад дороги немає. Хату продано, та і кому вони там потрібні? А тут все ж таки і в умовах хороших, і діти поруч, не забувають.
От тільки Петренків, сватів, Яремчукам шкода…
Стара хата Петренків тільки що від вітру не валиться, похилилася, сиплеться. А вони ж старі вже, де сили брати? Ледве ту воду в хату носять з колодязя, аби помитися і їсти приготувати. Вже й город останні роки майже не садять, бо здоров’я слабке. А дочка, онуки де? Чому не допомагають? Та далеко ж вони, в Польщі, а Ганна і Пилип Петренки тоді самі свій вибір зробили.
В селі всі це знали. Приїхали Ольга с Павлом років 15 тому і сказали батькам, одним і другим:
– Заберемо вас, але жити в пансіонаті будете, у нас не стільки місця в будиночку, але поруч з нами гарний заклад, у нас багато хто так робить. Будемо вас підтримувати, провідувати.
Яремчуки, батьки Павла, погодилися. Петренки, тато й ненька Ольги, навідріз відмовилися. Сказали, що ніде не зможуть прижитися на чужині, тільки тут, у своєму селі, в своїй хаті і на своїй землі їхня домівка…
Ось і мають старенькі кожне свою старість. Хтось – чужу, але влаштовану, комфортну і ситу. А хтось доживає вдома, так, як доживали їхні діди і прабабусі, ледве дотягуючи від пенсії до пенсії, підставляючи у сінях тазик там, де у дощ стріха тече…
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!