Стас швидко збирав-пакував речі. На ходу, можна сказати, хапав лише найпотрібніше: хотів встигнути, поки дружина з роботи не повернулася… Встигнути якомога швидше втекти. Від дружини, від дітей… І почати нове життя… Стояв на порозі з валізою, як з ліфта вийшла Ольга.
– Ти куди? – здивовано запитала чоловіка.
– Іду до іншої жінки, – випалив на одному диханні, – у нас з тобою більше немає нічого спільного. Нічого!..
Не дивлячись в очі дружини, раптом розвернувся і побіг сходами вниз.
Швидкі кроки ставали все тихіше, і раптом рипнули вхідні двері під’їзду.
А Ольга так стояла на порозі, спантеличена і розгублена.
“Нічого спільного? – подумки питала себе. – А діти?»
І навіть зараз жінка думала тільки про одне – як пояснити дітям, що тато їх залишив?
Стас сів в автомобіль. З полегшенням видихнув: «Ну, нарешті! Швидше б до коханої, до Іринки… І почати нове життя…»
А минуле? Все, спалено всі мости, ніби й не було його, цього минулого, у Стаса…
У молодості у Стаса було багато дівчат. Деякі затримувалися в його житті трохи довше, інші – тільки кілька годин. Одружуватися не поспішав. Був упевнений: дружину треба вибирати, як то кажуть, до життя – турботливу, віддану, господарську. А такі Стасу не траплялися. І раптом в його житті з’явилася Оля. Познайомився з нею на весіллі друга. По-дитячому наївна, проста і одночасно інтелігентна, красива дівчина відразу полонила серце Станіслава. І вже через кілька місяців він запропонував Олі вийти за нього заміж.
Дівчина погодилася. Стас був на сьомому небі від щастя. Один за іншим народилися у подружжя діти. Є квартира, авто, високооплачувана робота… І батьки – і її, і його – допомагають. Чого ж ще треба? Життя, як то кажуть, вдалося – Стас був упевнений в цьому.
Але кілька років тому в їхньому офісі з’явилася Ірина. Приїхала вона з сусідньої області. Молода жінка мала маленьку дочку, яку залишила вдома з мамою. Ось і все, що знали про нову співробітниці колеги.
Іра була компетентним працівником, якого всі цінували, і дуже часто, на прохання керівника, вона залишалася після роботи. Тоді і зблизилися вони зі Стасом. Не такий вже і молодий начальник, як хлопчисько, закохався в свою підлеглу…
Планів на майбутнє з Іриною Стас не мав. Жив, як кажуть, сьогоднішньою зустріччю. Але жінку такі стосунки з часом стали не влаштовувати, і вона поставила умову: або залишаєш сім’ю і переїздиш до мене жити, або розлучаємося.
Залишати сім’ю Стас не збирався – так і сказав про це Ірині. А вже через кілька тижнів на колінах просив у неї вибачення.
– Не можу я без тебе – розумієш…
Спочатку все у них було так, як і раніше. Станіслав не шкодував для Ірини нічого: купував їй одяг, водив в ресторани. Двічі на рік вони їздили за кордон на відпочинок… Про дітей і тим більше про колишню дружину чоловік і думати перестав. Тільки коли навідувався до своїх батьків, мати дуже просила, щоб повертався в сім’ю.
– Поки не пізно, синку, схаменися, – вмовляла жінка. – Щоразу, як приходжу до них у гості, діти про тебе питають…Чекають…
Дратували Стаса ті материнські розмови, тому і відвідувати батьків став рідше.
Якось перед Великоднем, коли Станіслав в офісі переглядав пошту, під руку потрапила листівка. Розкрив – привітання зі святами і підпис: «Ярик і Мілана». І в кінці більшими літерами старанно виведено: «Ми тебе чекаємо, тату!».
Щось як тьохнуло всередині… Станіслав навіть посміхнувся, згадавши дітей: Ярика, який так схожий на нього, і Міланка – хоча і дівчинка, але завжди бігла до тата з радістю.
Ще раз подивився на листівку. В голові навіть промайнула думка взяти хоча б на день дітей: піти разом на каруселі, в кафе… Але знав, що Іра цього не дозволить, ревнувала Стаса до його минулого. Хоча…
Хіба діти – це минуле? Чоловік закрив вітальну листівку і сховав у ящик. Згодом ще не раз згадував Станіслав про цю листівці, але до дітей не йшов. Не раз ходив глухими вуличками, обходив – намагався навіть не їхати повз їхній будинок: він боявся цієї зустрічі, хотів викреслити зі свого життя назавжди. Чоловік і сам себе не розумів… Та й зрозуміти, мабуть, не намагався…
Від матері час від часу Стас дізнавався новини: що Ярик закінчив навчальний рік з похвальним листом, а Міланка захворіла – десь застудилася. Від матері і дізнався, що Оля, колишня дружина, вийшла заміж.
– Ой, Стасе, Стасе, – з сумом говорила мати, – пошкодуєш ти, дуже пошкодуєш, але буде пізно… Так що там говорити – вже пізно.
А мати тоді як у воду дивилася: не склалося у Станіслава життя з Іриною. Стала вона поступово зовсім іншою – корисливою, агресивною, егоїстичною… А може, і була такою, але засліплений любов’ю або, скоріше, тимчасовим захопленням Стасцього раніше не помічав?
А якось увечері після роботи він вирішив заїхати до дітей. Тепер йому байдуже, буде сердитися Ірина, чи ні. Та і їй, здається, тепер теж байдуже: вже він півроку живуть, як чужі.
Довго стояв Стас під вікнами квартири на першому поверсі. Все думав, що сказати, що робити. Та й, мабуть, є ж в квартирі новий чоловік Ольги… Але що він Стасу: до своїх же він дітей прийшов…
Вже біля дверей кілька хвилин переминався з ноги на ногу, прислухався. За дверима було чути сміх.
Натиснув кнопку дзвінка. Двері відчинив Ярославчик. Радісне обличчя хлопчика раптом стало здивованим.
Він погукав сестру. Міланка теж якось дивно дивилася на тата. Слова ніби застрягли в горлі. Ця хвилина мовчання всім здалася вічністю.
Стас спробував посміхнутися і розгублено, навіть трохи винувато, протягнув пакунок із солодощами.
Діти і далі стояли на порозі… Станіслав втік вниз сходами, навіть не попрощавшись.
Зрозумів: тепер тут його вже ніхто не чекав… Вдома дістав з шухляди вітальну листівку, поцілував, притис до серця. Йти у спальню до Ірини не хотілося.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
