Стіл був накритий на шістьох осіб, але в кімнаті панував холод, який не міг розсіяти навіть жар від плити. Коли Оксана сказала по телефону — Нам це не цікаво — я зрозуміла, що наше життя перетворилося на порожню декорацію.

Ранок почався з особливого передчуття яке буває лише тоді коли готуєш щось надзвичайно важливе для близьких людей. Я прокинулася ще до світанку коли сонце ледь торкнулося горизонту своїми першими променями. Це був день коли за традицією в нашій родині завжди готували домашні вареники з вишнями. Раніше цей аромат збирав усіх за одним великим столом і мені здавалося що так буде завжди. Я Лариса і все своє життя я присвятила тому щоб створювати затишок для чоловіка Миколи та наших дітей. Минуло багато років відтоді як діти покинули батьківську хату але я продовжувала вірити що цей день стане приводом для зустрічі.

Я виклала на стіл білосніжне борошно яке нагадувало мені чистий аркуш паперу на якому можна написати нову щасливу історію. Вишні я заготовила ще влітку дбайливо виймаючи кісточки щоб кожна ягода була ідеальною. Микола сидів на кухні та спостерігав за моїми рухами хоча я бачила що його думки десь далеко.

— Ти знову затіяла цю велику справу — тихо промовив він дивлячись у вікно.

— Хіба це справа — це ж радість для всіх нас — відповіла я намагаючись надати голосу бадьорості.

— Вони можуть і не приїхати Ларисо — додав чоловік і в його словах я відчула присмак тривоги.

Я заперечно похитала головою адже не могла припустити що така важлива для нас дата залишиться непоміченою. Я замішувала тісто відчуваючи кожним рухом як воно стає м’яким та слухняним. У моїй уяві вже малювалася картина як донька Оксана заходить у двері та з усмішкою каже що аромат моїх вареників чути ще на вулиці. А син Андрій обов’язково пожартує що з’їсть цілу миску сам. Ці думки давали мені сили працювати далі незважаючи на втому в руках.

Години минали а я все ліпила і ліпила створюючи маленькі шедеври з фігурними краями. Микола кілька разів підходив до мене пропонуючи допомогу але я відмовлялася бо хотіла зробити все сама. Мені здавалося що в кожен вареник я вкладаю частку своєї любові яка обов’язково притягне дітей додому.

— Може варто подзвонити їм — запитав Микола коли сонце вже піднялося високо.

— Ні не треба — заперечила я. — Вони знають про сьогоднішній день і я хочу щоб це було їхнє бажання.

Ближче до обіду перша велика порція була готова. Пара піднімалася над тарілками заповнюючи кухню солодким ароматом ягід. Я накрила стіл найкращою скатертиною яку діставала лише в особливих випадках. Поставила глечик зі свіжою сметаною та виклала дерев’яні ложки. Все було ідеально як у найкращих спогадах мого дитинства.

Проте телефон мовчав. Його тиша здавалася мені занадто гучною вона тиснула на вуха і викликала дивне відчуття порожнечі всередині. Я кілька разів перевіряла чи є зв’язок чи не розрядилася батарея. Все працювало але ніхто не поспішав набирати мій номер.

— Ларисо сідай поїж поки вони гарячі — покликав мене Микола.

— Я почекаю ще трохи — відповіла я присідаючи на край стільця біля вікна.

Дорога за вікном залишалася порожньою. Жодна машина не повертала до нашого під’їзду жодна знайома постать не з’являлася на горизонті. Сусіди проходили повз поспішаючи у своїх справах а я все чекала. Мої сподівання почали танути як сніг на теплому сонці перетворюючись на холодну воду розчарування.

— Ти ж знаєш у них багато роботи — сказав Микола намагаючись мене втішити.

— Робота була завжди але раніше вони знаходили час — тихо промовила я відчуваючи як стає важко дихати від клубка в горлі.

— Світ змінився Ларисо всі кудись біжать — зітхнув він.

Я згадала як колись ми з Миколою їздили до моїх батьків кожного свята попри будь-які перешкоди. Ми везли дарунки і знали що нас чекають. Чому зараз усе інакше. Хіба ми виховали їх не так. Ці запитання крутилися в моїй голові не даючи спокою.

Минуло ще дві години. Вареники на столі вже давно охололи і їхня поверхня стала тьмяною. Сметана в глечику теж втратила свій вигляд. Весь цей святковий натюрморт тепер виглядав як мовчазний докір моїй наївності. Я дивилася на свої руки які досі пахли борошном і мені стало нестерпно сумно.

Раптом телефон задзвонив. Я схопилася так швидко що мало не перекинула стілець. Це була Оксана.

— Мамо привіт — почула я її швидкий голос.

— Привіт доню ви вже їдете — запитала я з надією.

— Ой мамо вибач ми сьогодні не зможемо. У дітей тренування а потім ми вирішили просто відпочити вдома. Ти ж не ображаєшся — сказала вона навіть не чекаючи відповіді.

— Я приготувала вареники — ледь чутно промовила я.

— Ой як шкода але ми зараз на правильному харчуванні ти ж знаєш. Ну добре цілую папа — і в слухавці почулися короткі гудки.

Я повільно опустила руку з телефоном. Потім подзвонив Андрій. Його розмова була ще коротшою. Він сказав що поїхав з друзями за місто і повернеться пізно. Жоден з них навіть не запитав як я себе почуваю чи не потрібно мені чогось.

Микола підійшов до мене і поклав руку на плече.

— Я ж казав тобі не чекай занадто багато — сумно сказав він.

Я глянула на нього і побачила в його очах те саме відображення самотності яке відчувала сама. Ми залишилися вдвох у цьому великому просторі оточені їжею яку ніхто не хотів куштувати. Виявилося що мої старання мій час і моє бажання бути корисною стали нікому не потрібними.

— Миколо давай просто приберемо все — сказала я встаючи з місця.

— Не треба давай хоч ми з тобою поїмо — запропонував він.

Але я не могла проковтнути жодного шматочка. Кожен вареник здавався мені каменем який нагадував про те що час неможливо повернути назад. Я почала збирати тарілки механічно складаючи їх у мийку. Біла скатертина тепер здавалася мені холодною як саван для моїх ілюзій.

Цей вечір став для мене справжнім відкриттям. Я зрозуміла що традиції живуть лише доти доки вони потрібні двом сторонам. Якщо ти віддаєш усю себе а у відповідь отримуєш лише коротке повідомлення про зайнятість то щось у цьому механізмі зламалося. Я не відчувала гніву лише глибоку втомленість від того що намагалася триматися за минуле.

Коли сонце зовсім сховалося і в кімнаті запали сутінки ми з Миколою сиділи в тиші. Телевізор був вимкнений а годинник на стіні відраховував секунди нашого спільного старіння. Я думала про те скільки ще таких днів чекає на нас попереду.

— Знаєш Миколо — почала я — я більше не буду так готуватися.

— Чому — здивувався він.

— Бо я роблю це для них а їм це заважає. Вони мають своє життя де немає місця для моїх вареників і моїх очікувань.

— Можливо ти права — тихо погодився чоловік.

Цілий день праці пішов на те щоб усвідомити одну просту річ — ми стаємо невидимими для власних дітей коли вони виростають. Наші турботи здаються їм зайвими а наше бажання побачитися — обтяжливим обов’язком. Це не те чому я хотіла навчити їх але це те що я отримала в результаті.

Я пішла до кухні і почала складати холодні вареники в пакети щоб роздати сусідам. Не хотілося щоб праця зникла дарма хоча радості від цього не було. Кожен пакет який я зав’язувала був наче крапкою в довгій главі мого життя де я була головною господинею великої родини.

Коли я повернулася до кімнати Микола вже заснув у кріслі. Його обличчя в напівтемряві виглядало таким спокійним і водночас чужим. Я сіла поруч і дивилася в темне вікно де мерехтіли вогні великого міста. Там десь були мої діти щасливі та зайняті своїми справами. Вони навіть не підозрювали що сьогодні в цьому домі щось зламалося назавжди.

Я не знаю як жити далі з цим знанням. Раніше кожна моя дія була спрямована на майбутнє на зустрічі на радість. Тепер я бачу лише сьогодення яке обмежується цими стінами. Це не був кінець світу але це був кінець тієї мене яку я знала і любила.

Чи можливо знайти новий сенс коли старі зв’язки стають такими тонкими що рвуться від першого ж вітру байдужості. Як навчитися жити для себе а не для тих хто звик лише брати і забувати дякувати. Можливо цей холодний вечір стане початком чогось іншого але поки що я відчуваю лише порожнечу.

Чи доводилося вам колись відчувати подібне коли ваші найщиріші наміри розбивалися об стіну чужої зайнятості. Як ви справляєтеся з почуттям що ви більше не потрібні тим кого любите понад усе. Будь ласка поставте вподобайку під цією історією та напишіть у коментарях свою думку або поділіться власним досвідом бо це справді важливо для нас усіх щоб не залишатися наодинці зі своїми думками. Що б ви змінили в такій ситуації на моєму місці.