Сусіди рахували дні моєї жалоби на пальцях, очікуючи, коли я нарешті зникну в тіні власного горя. Коли замість чорного одягу я вдягла темно-зелену сукню, пані Марія лише сплюнула під ноги: — Швидко ж ти забула, хто тебе на руках носив.

Через рік після того, як Олега не стало, наше селище все ще нагадувало вулик, де кожна бджола вважала за потрібне вжалити мене своєю увагою. Я вийшла на ґанок, тримаючи в руках горщик із яскраво-червоною геранню. Повітря було вологим, пахло прибитим пилом та скошеною травою. Я поставила квітку на підвіконня і відчула на потилиці важкий, липкий погляд.

Це була пані Марія з будинку навпроти. Вона завмерла біля свого паркану, тримаючи в руках іржаву сапу, і дивилася на мою нову сукню. Сукня не була чорною. Вона була темно-зеленою, кольору літньої хвої, і це, вочевидь, виглядало в очах громади як державна зрада.

Я кивнула їй, намагаючись зберегти спокій, хоча всередині все стислося від передчуття чергової порції повчань.

— Марто, доброго дня, — процідила вона, не відводячи очей від мого одягу. — Бачу, ти вже зовсім розцвіла. Квіти купуєш, вбрання оновлюєш. Швидко ж час летить, чи не так?

— Час іде, пані Маріє, — відповіла я, поправляючи землю в горщику. — Життя не зупиняється, навіть якщо нам того хочеться.

— Воно то не зупиняється, — зітхнула вона так театрально, що аж птахи на дереві злетіли. — Але люди кажуть, що ти надто вже поспішаєш. Олег би, мабуть, здивувався, якби побачив тебе зараз. Таку яскраву.

Я нічого не відповіла. Зайшла в дім і щільно зачинила двері. Усередині панувала тиша, яка раніше здавалася мені затишною, а тепер стала тиснути на вуха. Фотографія Олега у дерев’яній рамці стояла на комоді. Він посміхався, дивлячись кудись повз мене. Його не стало раптово, посеред осені, коли листя тільки почало жовтіти. Відтоді минув рік, і кожен день цього року я відчувала себе під мікроскопом.

Через годину до мене завітала невістка, дружина брата Олега, Світлана. Вона принесла пиріжки, які пахли дріжджами та старою олією. Сіла за стіл, окинула поглядом мою кухню, де я встигла перефарбувати стіни у світлий колір.

— Ти все змінюєш, Марто, — сказала вона, розгортаючи рушник. — Навіщо ці ремонти? Тобі що, пам’ять заважає?

— Мені заважає цвіль на стінах, Світлано. Олега не стало, але дах протікати не перестав. Я просто намагаюся жити далі.

— Жити далі можна по-різному, — Світлана піджала губи. — Люди в селі шепочуться. Кажуть, до тебе вчора якийсь чоловік на машині приїжджав. На синій такій, іноземній.

— Це був майстер, — спокійно пояснила я, хоча серце почало калатати швидше. — Він чинив котел. Скоро зима, я не хочу замерзнути.

— Майстер, кажеш? — вона примружилася. — Ну, майстри тепер різні бувають. Ти б обережніше була. Рік — це так мало. Могла б і в хустці ще походити. Тобі вона личила, додавала такої правильної туги.

— Я не хочу бути правильною для когось, — я встала, щоб поставити чайник. — Я хочу просто дихати без відчуття провини.

— Провина — це те, що тримає нас людьми, — повчально мовила Світлана. — Якщо ти її не відчуваєш, то чи любила ти його взагалі?

Ці слова зачепили мене сильніше, ніж я очікувала. Весь вечір я ходила по кімнатах, торкаючись речей, які ми вибирали разом. Старий плед, потертий край столу, тріщина на дзеркалі. Кожна дрібниця кричала про нього, але я змушувала себе не тонути в цьому болі.

Наступного дня я вирішила піти в центр селища, щоб купити фарби для паркану. На ринку мене зустріла ціла делегація сусідок. Вони стояли біля яток із городиною, але їхні кошики були порожніми — вони прийшли за новинами, а не за капустою.

— О, Марта йде! — вигукнула Ганна Степанівна, місцева поштарка. — Куди це ти так вичепурилася? Невже на побачення?

— За фарбою, — коротко відрізала я.

— Фарба — це добре, — підхопила інша, Катерина. — Але ж ти подивися на себе. Очі блищать, помада на губах. Ми з дівчатами обговорювали, що ти занадто швидко оговталася. Коли мого Петра не стало, я три роки світу білого не бачила. З дому не виходила, тільки на цвинтар і назад.

— У кожного свій шлях, — я намагалася пройти повз них, але Ганна перегородила мені дорогу.

— Та ти не ображайся, ми ж як краще хочемо. Просто не гоже це. Сусід бачив, як ти ввечері музику вмикала. Гучну таку, з ритмом. Це що, вечірки у тебе тепер?

— Я слухала радіо, поки готувала вечерю, — мій голос став холодним. — Хіба це заборонено законом?

— Моральними законами — так, — відрізала Ганна. — Ти ж вдова. Твій статус зобов’язує до стриманості. А ти наче з ланцюга зірвалася. То квіти, то фарби, то музика. Скоро, мабуть, і танцювати почнеш посеред вулиці.

Я відчула, як у горлі стоїть клубок. Хотілося кричати, пояснювати їм, як страшно прокидатися в порожньому ліжку, як нестерпно чути тишину в домі, де раніше лунав сміх. Але я знала, що вони не почують. Їм потрібен був мій розпач як доказ моєї вірності.

Повернувшись додому, я сіла на ґанок і просто дивилася на сонце, що сідало за ліс. Небо було залите оранжевими та фіолетовими фарбами. Красиво. І саме ця краса змушувала мене почуватися злочинницею.

Раптом біля хвіртки зупинився автомобіль. Це був Віктор, давній товариш Олега. Він не з’являвся відтоді, як відбулося прощання. Віктор вийшов із машини, тримаючи в руках паперовий пакет.

— Доброго вечора, Марто, — привітався він, зупиняючись на відстані. — Проїжджав повз, вирішив завезти саджанці яблунь. Олег колись казав, що ви хотіли оновити сад.

— Дякую, Вікторе, — я підійшла ближче. — Це дуже вчасно. Якраз думала, що робити з порожнім місцем за хатою.

Ми розмовляли хвилин десять. Про погоду, про врожай, про спільних знайомих. Нічого особливого. Але я бачила, як фіранка в будинку пані Марії сіпнулася. Я знала, що вже за годину все селище знатиме, що до вдови приїхав чоловік, і вони розмовляли цілих десять хвилин.

— Ти тримайся, — тихо сказав Віктор перед від’їздом. — Люди завжди знайдуть привід для пліток. Вони судять за твоїм зовнішнім виглядом, бо не можуть зазирнути всередину.

— Вони хочуть, щоб я стала пам’ятником, Вікторе. А я все ще людина.

Коли він поїхав, я відчула втому. Таку тяжку, наче на плечі поклали мішок із камінням. Зайшла в хату, заварила міцний чай. Телефон задзвонив — це була мама Олега, моя свекруха.

— Марто, доню, мені тут подзвонили… — її голос тремтів. — Кажуть, у тебе гості. І що ти паркан у синій колір фарбуєш. Це правда?

— Паркан я ще не фарбувала, мамо, тільки купила матеріали. А гості — то Віктор завіз саджанці. Що в цьому поганого?

— Нічого, мабуть… Але люди кажуть, що ти хочеш усе забути. Що ти стираєш Олега зі свого життя цими змінами. Навіщо тобі яблуні, якщо його немає, щоб скуштувати ті плоди?

— Мамо, я саджаю їх для себе. Для того, щоб у цьому домі було життя. Невже ви хочете, щоб я просто сиділа в темряві й чекала свого часу?

— Я хочу, щоб ти поважала його пам’ять, — холодно відповіла вона. — А повага — це не яскраві квіти на вікнах. Це тиша і скорбота.

Я поклала слухавку, не дочекавшись завершення розмови. Сльози самі покотилися по щоках. Я не могла зрозуміти, чому моє бажання не зламатися сприймається як зрада. Хіба любов вимірюється кількістю чорних хусток у шафі?

Минуло ще кілька тижнів. Я почала працювати в саду, викопувала старі кущі, саджала нові дерева. Кожного разу, коли я виходила на вулицю, я відчувала стіну відчуження. Сусіди перестали вітатися першими. Вони просто спостерігали, шепочучись за моєю спиною.

Одного разу я пішла в магазин за хлібом. У черзі стояло кілька жінок. Коли я зайшла, розмова раптово припинилася.

— Доброго дня, — сказала я.

Ніхто не відповів. Вони дивилися крізь мене, наче я була прозорою. Продавець, молода дівчина, зніяковіла і швидко подала мені решту.

— Дякую, — прошепотіла я і вийшла.

На вулиці мене наздогнала Катерина. Вона схопила мене за лікоть і відвела вбік.

— Ти б краще поїхала звідси, Марто. Тобі тут спокою не дадуть. Люди обурені. Ти занадто впевнено тримаєш голову. Кажуть, у тебе вже й плани на нове життя є, і Віктор той не просто так їздить.

— Катерино, Віктор приїжджав один раз. І я нікуди не збираюся їхати. Це мій дім. Ми будували його разом з Олегом.

— Це був ваш дім, — жорстко виправила вона. — Тепер це дім вдови. А вдова має знати своє місце. Ти провокуєш людей своєю незалежністю. Ти маєш бути слабкою, щоб тебе жаліли. А ти сильна, і це всіх дратує.

Я вирвала руку і пішла геть. Ноги самі привели мене до лісу, де ми часто гуляли разом. Там було тихо. Тільки вітер шумів у кронах дерев, і десь далеко кувала зозуля. Я сіла на повалене дерево і закрила обличчя руками.

Скільки має тривати жалоба? Хто встановив ці правила? Один рік, два, десять? Чи я повинна до кінця днів носити на собі тавро нещастя, щоб задовольнити цікавість сусідів?

Увечері я знову побачила пані Марію. Вона стояла біля моєї хвіртки, тримаючи в руках якийсь пакунок.

— Ось, візьми, — вона простягнула мені старий чорний шарф. — Я бачила, ти в зеленій сукні знову ходила. Одягни це, не гніви Бога і людей. Тобі ще тут жити.

— Я не візьму цього, — я дивилася їй прямо в очі. — Моя пам’ять про чоловіка — у моєму серці, а не в кольорі моєї одежі. Якщо вам зручніше бачити мене в горі, то це ваші проблеми, а не мої.

— Ти ще пошкодуєш про свою гордість, — просичала вона. — Коли тобі знадобиться допомога, ніхто не відчинить тобі двері. Бо ти не поважаєш традиції. Ти не поважаєш те, що святе для нас усіх.

Вона пішла, залишивши після себе запах полину та старості. Я залишилася стояти на порозі, дивлячись на свої руки, забруднені землею від роботи в саду. Ці руки будували, саджали, створювали. Вони хотіли працювати, а не бути складеними в безсилій тузі.

Ніч була безмісячною. Я лежала в ліжку і думала про те, що суспільство часто любить нас лише тоді, коли ми страждаємо. Наш біль робить нас зрозумілими, передбачуваними. Наша стійкість лякає, бо вона нагадує іншим, що життя продовжується попри все, і це нагадування для багатьох є болючим.

Я згадала Олега. Як він любив сонце. Як він завжди казав, що не терпить сліз. Якби він міг зараз мене бачити, що б він сказав? Невже він хотів би, щоб я стала тінню в чорній хустці, яка боїться власної тіні? Ні. Він би сміявся з цих пліток. Він би сказав: Марто, фарбуй паркан у найяскравіший колір, який тільки знайдеш.

Наступного ранку я встала з твердим рішенням. Я пішла в сарай, витягла драбину і почала фарбувати віконні рами. Не в темний, не в сірий, а в теплий колір слонової кістки.

Повз проходив Петро, місцевий дід, який завжди мовчав. Він зупинився, подивився на мою роботу, а потім на мене.

— Гарно виходить, — раптово сказав він. — Олег любив лад у всьому.

Це були перші добрі слова за довгий час. Я посміхнулася йому, відчуваючи, як важкий камінь на душі стає трохи легшим.

Але за годину біля мого паркану знову зібралися жіночки. Вони стояли щільною групою, наче готувалися до штурму.

— Марто! — крикнула Ганна Степанівна. — Ми порадилися і вирішили тобі сказати. Якщо ти не припиниш цей карнавал, ми напишемо твоїй матері. Нехай вона приїде і наведе тут порядок. Ти ганьбиш прізвище свого чоловіка!

— Яке право ви маєте втручатися в моє життя? — я спустилася з драбини, тримаючи пензель у руці. — Хіба я комусь заподіяла зло? Хіба я вкрала щось чи обманула?

— Ти крадеш у нас спокій! — вигукнула Катерина. — Ми дивимося на тебе і бачимо неповагу до того, що нас чекає всіх. Ми всі колись будемо там, і ми хочемо знати, що про нас будуть сумувати належним чином! А ти… ти руйнуєш цю впевненість. Ти показуєш, що людину можна замінити деревами і фарбою!

— Я нікого не замінюю, — мій голос тремтів, але я не дозволяла собі плакати. — Я просто намагаюся вижити. Якщо ви бачите в моєму бажанні дихати зраду, то це ваше викривлене сприйняття світу.

— Ми побачимо, як ти заспіваєш взимку, коли залишишся зовсім сама, — кинула наостанок пані Марія.

Вони розійшлися, але їхні слова залишилися висіти в повітрі, як отруйний туман. Я продовжувала фарбувати, але рука вже не була такою впевненою.

Через кілька днів мені зателефонувала мама. Її голос був слабким і змученим.

— Марто, доню, що там у вас коїться? Мені дзвонили з твого села. Кажуть, ти зовсім з розуму зійшла. Кажуть, до тебе чоловіки ходять, музика гримить, і ти Олега не згадуєш.

— Мамо, ти ж знаєш, як вони люблять перебільшувати. Я просто живу. Саджаю сад, фарбую хату.

— Але навіщо зараз? Чому не почекати ще рік? Люди ж не просто так говорять. Громадська думка — це важливо, дитино. Нам ще в цьому світі жити.

— Я не хочу жити думкою Ганни Степанівни чи пані Марії. Я хочу жити своїм життям. Мамо, невже ти теж проти мене?

— Я не проти тебе… — вона завагалася. — Але мені соромно перед сватами. Вони плачуть, коли чують ці розповіді. Вони думають, що ти ніколи не любила їхнього сина.

Це було останньою краплею. Я зрозуміла, що боротьба йде не проти пліток, а проти цілої системи очікувань, яка будувалася десятиліттями. Любов у нашому суспільстві прирівнюється до страждання. Якщо ти не страждаєш публічно, значить, ти не любиш. Якщо ти знаходиш сили посміхнутися, значить, ти холодна і безсердечна.

Я пішла до цвинтаря. Там було тихо і спокійно. На могилі Олега лежали в’ялі квіти. Я прибрала їх, вирвала траву, поклала свіжі гілочки яблуні, які привіз Віктор.

— Вибач мені, — прошепотіла я, дивлячись на фото. — Вибач, що я не хочу бути твоєю тінню. Я хочу бути твоєю пам’яттю, але живою.

Я сиділа там довго, поки сонце не почало схилятися до обрію. Повертаючись назад, я побачила біля входу на цвинтар Світлану. Вона знову дивилася на мене з тим самим виразом обличчя — сумішшю жалю та зневаги.

— Прийшла нарешті? — запитала вона. — Совість замучила?

— Ні, Світлано. Прийшла поділитися новинами. Але ти цього не зрозумієш.

Я пройшла повз неї, відчуваючи дивну легкість. Нехай говорять. Нехай вигадують історії про моїх відвідувачів, про мої танці під радіо, про мою зраду.

Увечері я знову ввімкнула музику. Не гучно, лише для себе. Почала готувати вечерю. Раптом у двері постукали. Це був хлопчик, син сусідів, які жили трохи далі по вулиці.

— Тітко Марто, мама просила передати вам молока. І сказала… — він затнувся.

— Що вона сказала? — лагідно запитала я.

— Вона сказала, щоб ви не зважали на бабів. Каже, що ви молодець, бо не здаєтеся.

Ці слова були як ковток чистої води. Виявляється, не всі навколо були налаштовані вороже. Були й ті, хто спостерігав мовчки, але з підтримкою.

Я взяла молоко, подякувала хлопчику і дала йому кілька яблук, які залишилися з минулого врожаю.

Минув ще місяць. Моя хата сяяла новими кольорами, сад був підготовлений до зими. Плітки не вщухли, але вони стали для мене фоновим шумом, як дзижчання набридливої мухи. Я навчилася не реагувати на косі погляди. Я навчилася вітатися першою, навіть якщо мені не відповідали.

Одного разу до мене знову приїхав Віктор. Цього разу він привіз не саджанці, а книги. Ми сиділи на ґанку, пили чай. Пані Марія знову виглядала з-за паркану, і я навмисно посміхнулася їй, піднявши чашку, наче пропонуючи тост. Вона обурено пирхнула і зникла в хаті.

— Тобі буде важко тут залишатися, — сказав Віктор. — Люди не вибачають незалежності.

— Я знаю. Але якщо я поїду, це буде означати, що вони перемогли. Що вони змусили мене втекти від власного життя.

— А ти не боїшся залишитися зовсім самотньою?

— Я не самотня, Вікторе. У мене є я сама. І в мене є правда, про яку знаю тільки я.

Він поїхав, а я залишилася стояти в сутінках. Осінь знову вступала у свої права. Повітря ставало холоднішим, листя почало опадати, вкриваючи землю золотим килимом. Це був другий рік мого нового життя.

Я зайшла в хату, запалила світло. Подивилася на фотографію Олега. Мені здалося, що його погляд став теплішим.

У нашому селі нічого не змінюється. Ганна Степанівна так само розносить плітки швидше, ніж листи. Пані Марія так само слідкує за кожним моїм кроком. Світлана так само підтискає губи при зустрічі. Вони чекають, коли я зламаюся. Чекають, коли я прийду до них просити вибачення за те, що посміла бути щасливою після втрати.

Але я продовжую фарбувати свій паркан. Продовжую саджати дерева, які плодитимуть уже без нього. Продовжую носити зелену сукню, яка так дратує оточуючих.

Життя — це не лише пам’ять про тих, кого не стало. Це передусім обов’язок перед тими, хто залишився. Обов’язок бути живим, а не просто існувати.

Я часто думаю про те, чому ми так жорстоко судимо інших за їхнє бажання вийти з темряви. Чому ми вважаємо, що маємо право визначати глибину чужого горя і тривалість чужих сліз?

Можливо, справа не в мені. Можливо, справа в їхньому власному страху перед життям, яке не вписується в рамки?

Чи маємо ми право вимагати від людини вічної жалоби лише для того, щоб вона відповідала нашим уявленням про порядність?