Свекор, хворий і примхливий, щойно переїхав до нової квартири, а мій чоловік уже кричав, що я і мій брат одержимі грішми. «Я сказав батькові, що це його квартира, а виявляється, його знову потрібно буде переселяти, як якусь річ!» – репетував Любомир. Уся допомога моїх родичів, яка мала нас врятувати від боргів і цілодобового догляду, обернулася бурею між мною і чоловіком

– Ти просто не розумієш, Галинко! Яка різниця, хто закрив той борг? Це його квартира, розумієш? Він уже розпланував, як переклеїть шпалери, а тепер ти мені кажеш, що його треба знову пересмикувати через пів року? – Любомир стояв посеред кухні, його обличчя було червоне від обурення.

– Любомире, заспокойся. Ніхто його не виганяє. Мій брат Кирило та його дружина просто подбали про те, щоб ми не лізли в борги, – я намагалася говорити тихо, щоб не почули діти.

– Вони сказали, що дарують нашу квартиру нашій дочці на повноліття, а та, де зараз твій тато, – це тимчасове житло, доки не продасться його дім у Вінниці. Тоді ми купимо йому меншу тут, на його ж кошти, а залишок кредиту виплатимо ми. Це ж логічно!

– Логічно? Це умови! Це ультиматум! Або ми танцюємо під “вашу” музику, або ти знову виставляєш мене невігласом перед моїм батьком! Ти знаєш, що він хворий? Він ледве ходить! А ти йому кажеш: “Ви тут поживете, а потім ми вас знову перевеземо!”

– Я нічого йому не казала! Я тільки передала тобі слова Кирила! І якщо б не вони, ми б зараз самі сиділи в боргах, бо хто буде за ним доглядати, поки ти на своїх заробітках?

– А для чого ти мені?

Ця гірка фраза стала початком кінця нашого спокійного життя.

Любомир і я разом вже п’ятнадцять років. Ми познайомилися, коли він приїхав із Вінниці до нашого міста, де жила його старша сестра Наталя. Згодом ми одружилися, і оскільки тут було краще з роботою і я мала власне житло, ми залишилися тут. Його батько, Павло Іванович, лишився жити у Вінниці, і мене це цілком влаштовувало.

Але час минав. Ми народили двох чудових синів, а здоров’я Павла Івановича, на жаль, погіршувалося. Рік тому у нього відбулись серйозні проблеми з серцем, він став дуже слабкий і вже не міг жити сам. Його сестра Наталя, яка мешкала в нашому місті, виявилася не готовою взяти його до себе – у неї двокімнатна квартира і троє дітей. Вона переклала проблему на нас, мовляв, ми молодші, у нас просторіше, і взагалі – “син має піклуватися про батька”. І Любомир вирішив: треба забрати тата до нас.

Характер у Павла Івановича, треба визнати, завжди був не цукор: вічно невдоволений, завжди знаходив, до чого причепитися. Взяти його до нашої квартири було просто немислимо, це зруйнувало б наш сімейний уклад. Ми з Любомиром погодилися, що треба знайти для нього окреме житло, щоб він міг жити сам, але під нашим наглядом.

На сімейній нараді мої батьки – точніше, мій брат Кирило та його дружина, які мають більші статки – запропонували фінансову допомогу. Вони сказали, що можуть дати нам велику суму, 70 відсотків від вартості квартири, а решту 30 відсотків ми з Любомиром візьмемо у банку в кредит. План був такий: протягом пів року Павло Іванович продає свою велику трикімнатну квартиру у Вінниці. Гроші від продажу йдуть на погашення боргу перед Кирилом.

Любомир поїхав у Вінницю, щоб допомогти батькові зібратися і оформити необхідні документи для переїзду та продажу майна. У цей час, поки чоловік був зайнятий, Кирило і його дружина, подумавши, вирішили, що краще повністю закрити борг. Вони сказали мені:

“Галинко, ми не хочемо, щоб ти з Любомиром сварилася через ці 30 відсотків. Ми закриємо кредит самі, щоб не було фінансових суперечок. А ти поясни Любомиру: та квартира, яку ми купили, – це тимчасове житло для Павла Івановича, доки не продасться його житло у Вінниці.

Потім ми купимо йому меншу квартиру тут, на його кошти. А суму, якої не вистачить, якщо буде потреба, ми допоможемо вам взяти в кредит, який ви будете виплачувати. А нашу трикімнатну квартиру, в якій ви живете, ми подаруємо твоїй доньці від першого шлюбу на весілля”.

Це був їхній щедрий, але чіткий план. Вони хотіли, щоб фінансові справи були прозорі, а наша квартира залишилася в родині.

Всю цю інформацію я отримала від Кирила в той самий день, коли Любомир привіз батька до нової квартири, яку ми з братом придбали до його приїзду. Я, звісно, одразу передала Любомиру все, що сказали родичі.

І тут почалося справжнє “полювання на відьом”.

– Це просто ганьба! – кричав Любомир. – Ти і твій брат – ви просто одержимі грошима! Ви рахуєте кожну копійку! Я сказав батькові, що це його квартира, розумієш? Його! А він уже зібрався робити маленький косметичний ремонт, вкладати туди свої заощадження! А виявляється, його знову потрібно буде переселяти, як якусь річ!

– Любомире, ніхто не одержимий грошима! Це просто розумне фінансове планування! Вони заплатили 100 відсотків! Ти не хочеш бачити їхню допомогу! І це твоєму татові краще – матиме квартиру, куплену за його кошти, щоб почуватися господарем!

– Я не збираюся танцювати під ваші умови! Або це його квартира, або я забираю його і їду до Наталі! – він не слухав жодних аргументів.

Він почав налаштовувати мене проти моїх власних батьків, які, до речі, нам дали притулок, коли ми одружилися, бо моє житло було єдине. Я намагалася пояснити Любомиру, що його тата ніхто не виганяє. Він може жити там до продажу своєї квартири, а це може тривати і рік.

При цьому Любомир працює “вахтами”: два тижні живе з нами, а два тижні працює в іншому місті. Тобто, основний догляд за його слабким, примхливим батьком лягатиме на мене, мого брата і його родину.

Павло Іванович сам не може сходити до аптеки чи в магазин, а щодня йому потрібно давати ліки, перевіряти тиск і таке інше. Крім того, у нас ще двоє маленьких дітей, яким також потрібна увага. Любомир же свою роботу міняти не хоче, бо, як він каже: “На 18 тисяч гривень я не піду”.

Сиджу і не можу зрозуміти. Я і мої родичі нібито зробили все найкраще: знайшли окреме житло, покрили всі витрати, забезпечили догляд. Його тата перевезли, він має дах над головою, за ним доглядають. А виходить, що замість вдячності – постійні суперечки, докори і конфлікти.

Можливо, якось інакше треба було вчинити? Можливо, варто було не брати фінансову допомогу? Або просто погодитися взяти його до себе в трикімнатну квартиру? Я навіть не знаю.

Шановні читачі, як ви вважаєте, що я зробила не так? Чи можна було організувати це інакше, щоб і батькові було добре, і ми не зруйнували наші стосунки з чоловіком?