Мама покинула мене з сестрою, коли ми були ще маленькими дітьми. Поїхала за кордон своє життя влаштовувати. Залишила нас на виховання бабусі. У старшому віці я зрозуміла вислів “мама-зозуля”!
Бракувало її дуже у нашому житті, адже тата ми взагалі не знали! Бабуся не раз говорила: “Софійко, Мар’янко, вже точно цього року мама приїде!”
Ми вірили і чекали! Та, на жаль, вона не їхала.
Скільки ночей ми проплакали, а як переживали кожне шкільне свято… Мар’яна часто повторювала: “Я терпіти маму не можу, ніколи їй того не пробачу!”
Сестра була старшою, мала різні переживання. А потім я закінчувала школу, клопоти, куди йти далі вчитися – це все лягло на плечі Мар’янки.
Та я все сподівалась, що колись зустріну маму, вона ж деколи гроші бабусі надсилала – це означало, що пам’ятає про нас!
Я пішла вчитись на перукаря! Думала, що ця професія буде прибутковою для мене.
Швидко стала дорослою, коли зустріла Володю, одразу ж пішла жити до нього і його батьків. Ні! Мені не було соромно, адже багато молодих людей так пробують жити, щоб зрозуміти про свої стосунки “глибше”. в побуті.
Час минав, Мар’яна залишилась жити з бабусею!
А я жила у поки ще чужій сім’ї для мене! Минуло два роки і Володя запропонував мені вийти за нього заміж, а я погодилась!
Побачила іншу модель сім’ї, де тато і мама виховують двох дітей. Спочатку все було добре. Свекор і свекруха прийняли мене у свій дім, думаю, із жалю. Але прийняли!
Минав час! Вони хотіли внуків, а у нас з Володею нічого не виходило. Свекор, коли приходив трішки “веселий”, – часто говорив: “Володю, але вона тебе обкрутила навколо пальця, хіба ти не бачиш – “пуста” вона, дітей у вас не буде!”
Я хотіла втікати з того дому, але не могла, бо дуже кохала Володю! “Катю, не звертай ти увагу на тата, він такий є. Любить “підколоти”, – чоловік заспокоював мене!
Як грім серед ясного неба була сумна звістка від сестри: “Катю, бабусі більше нема з нами…”
Важко мені було це почути, бо бабуся мені була і мамою, і татом, і всім моїм життям.
Попрощалися, як належить, а що здивувало найбільше – мама не змогла приїхати, бо була аж у Фінляндії.
Минав час, стосунки з Володею ставали холодними. Я працювала до пізньої ночі, мала багато клієнтів.
До мене на стрижку приходив постійний клієнт Борис. Дуже гарний і солідний мужчина! Всілякі його запрошення “на каву” я відкидала.
Так тривало пів року, але одного зимового вечора не встигала на маршрутку, а останнім клієнтом був Борис. Він запропонував підвезти. Цей вечір був неповторним – я погодилась на каву (і не тільки).
Додому приїхала пізно, Володя поїхав на чергування- ми розминулись.
Дуже жалію про те, що сталось з Борисом – більше ми не бачились, бо він виїхав з країни. А от я дізналась через місяць, що при надії.
Тепер не знаю, що маю робити? Чия це дитина: Бориса чи Володі? Як маю сказати правду? Чи казати взагалі? Що ж тепер буде?
Автор – Наталя У.
Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.
У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
Передрук заборонено!