Я завжди відчувала, що моя свекруха, Галина, ставиться до своїх онуків як до декорацій для власного шоу. Її турбота здавалася штучною, ніби вона грала роль ідеальної бабусі лише для чужих очей. Я бачила це в її рухах, у посмішці, яка з’являлася, щойно вона діставала телефон для чергового фото. Мене це дратувало, але я мовчала. Доки не перестала.

Свекруха опублікувала черговий пост у соцмережах. Я відкрила його, хоча знала, що краще цього не робити. На фото мої діти, Софійка й Тимур, сиділи за нашим обшарпаним кухонним столом у селі на Черкащині. На столі – кольорові олівці, розмальовки, ідеально розкладені, ніби для реклами. Світло падало так, наче це був професійний знімок. Підпис: «Мої скарби творять шедеври. Бабусині радощі». Я відчула, як усе в середині мене стиснулося. Вона зробила це фото вчора, коли заскочила на пів години, бо «була неподалік». Жодної допомоги, лише швидка фотосесія й черговий пост для лайків.

Життя в селі не було легким. Двоє дітей, господарство, город, постійна метушня. Мій чоловік, Олег, працював водієм і часто залишався в рейсах на кілька днів. Я тягнула все сама: годувала курей, готувала їжу, перевіряла уроки, заспокоювала Софійку, коли вона плакала через дрібниці. А Галина? Вона з’являлася з пакетом цукерок чи дешевих іграшок, робила кілька знімків і зникала. У соцмережах її називали «бабусею року», а я відчувала себе невидимкою. Моя втома, мої зусилля – їх ніхто не помічав. Навіть Олег.

Я стояла біля плити, розмішуючи борщ. Діти ганялися одне за одним, розкидаючи пластилін по підлозі. Телефон пікнув – ще один пост від Галини. Ті ж діти, той же стіл, той же ідеальний кадр. Я не витримала. Сфотографувала кухню такою, якою вона була: брудні тарілки в мийці, розкидані іграшки, Софійка з пластиліном у волоссі. Підписала: «Справжнє життя мами, коли бабусі з’являються лише для фото». І опублікувала.

Через пів години зателефонував Олег.

– Олено, що це за пост? – Його голос був напружений.

– Правда, – відповіла я, стараючись звучати спокійно. – Хтось же має її показати.

– Ти знаєш, що мама це побачила. Їй прикро.

– А мені? Мені не прикро щодня тягнути все самій?

– Ти її образила. Навіщо?

– А хто ображає мене, коли я маю вдавати, що все ідеально?

Він зітхнув і поклав слухавку. Я стояла посеред кухні, серед безладу, і відчувала одночасно полегшення й тривогу. Я знала, що це тільки початок.

Наступного дня Галина приїхала з пирогом. Яблучним, як завжди, з ідеальною скоринкою, наче з кулінарного блогу. Вона поставила його на стіл і всміхнулася так, ніби нічого не сталося. Діти радісно кинулися до неї – вони любили її подарунки. Я стрималася, щоб не сказати щось різке.

– Олено, нам треба поговорити, – почала вона спокійно. – Твій пост… Він був зайвим.

– А ваші фото? Вони не зайві? – відповіла я, не сідаючи. – Ви приходите, робите знімки й зникаєте. А я залишаюся з усім цим.

Вона підняла брову, ніби я сказала щось абсурдне.

– Я люблю дітей. Я показую це всьому світу. Чому тобі це заважає?

– Бо ви показуєте те, чого немає! – Я підвищила голос. – Ви були, коли Тимур цілу ніч не спав через температуру? Коли я бігала до аптеки о третій ранку? Де ви були тоді?

– Я не можу бути тут щодня, – відповіла вона холодно. – Але я стараюся. Ти цього не цінуєш.

– Стараєтеся? – Я гірко всміхнулася. – Для кого? Для підписників?

Олег стояв біля дверей, мовчки спостерігаючи. Я чекала, що він щось скаже, але він лише опустив очі.

– Ви обидва, досить, – нарешті промовив він. – Не треба цього.

– Звісно, – відповіла я. – Ти ж ніколи не обираєш сторону.

Він нічого не сказав. А я відчула, що ця розмова – лише верхівка чогось більшого.

Через кілька днів я повернулася додому раніше, ніж планувала. Зазвичай я забирала дітей із садка, але цього разу сусідка, пані Марія, погодилася їх доглянути. У хаті було тихо, але з вітальні долинали голоси. Олег і Галина розмовляли пошепки, наче боялися, що їх хтось почує.

– Вона не має цього знати, – казав Олег. – Це її зламає.

– Скільки ще ми будемо це приховувати? – відповіла Галина. – Вона ж розумна, рано чи пізно здогадається.

Я зупинилася за дверима. Хотіла відступити, але ноги не слухалися. Що вони приховують? Я відчинила двері. Вони обоє замовкли, дивлячись на мене з подивом.

– Що я не маю знати? – спитала я, стараючись тримати голос рівним.

Олег зблід. Галина випросталася, ніби готувалася до захисту.

– Олено, ти неправильно зрозуміла, – почав Олег, але я перебила.

– Досить. Я хочу правду. Зараз.

Вони переглянулися. Мовчання було важким, як літня спека. Нарешті Галина зітхнула.

– Добре. Але обіцяй, що вислухаєш до кінця.

Ми сиділи за столом. Діти були у пані Марії, і в хаті панувала тиша. Галина виглядала не так, як завжди. Її ідеальна постава зникла, очі були втомленими. Вона почала говорити, і я відчула, як усе в середині мене стискається.

– Олено, я знаю, що ти вважаєш мене поганою бабусею. Але є речі, про які ти не знаєш. І я кажу це не для того, щоб виправдатися.

– Тоді скажіть, – відповіла я. – Я слухаю.

Вона глянула на Олега. Він кивнув, але очі його були опущені.

– Коли Олег був маленький, я не була хорошою матір’ю, – сказала вона тихо. – Я працювала в місті, жила своїм життям. Олег ріс із моєю мамою, моєю тіткою. Я бачила його раз на тиждень, іноді рідше. Я не була поруч, коли він мене потребував.

Я подивилася на Олега. Він сидів мовчки, дивлячись у стіл.

– Чому ти мені цього не сказав? – спитала я його.

– Бо соромно, – відповів він ледве чутно. – І я думав, що мама змінилася. Що вона хоче бути іншою. Для дітей, для тебе.

– Я хотіла виправити свої помилки, – додала Галина. – Ці фото, ці пости… Я хотіла показати, що я можу бути хорошою. Що я потрібна.

Я мовчала. Усе, що я вважала правдою про нашу сім’ю, розсипалося, як старий паркан після бурі. Я встала й вийшла на подвір’я. Мені потрібен був час, щоб усе це осмислити.

Я зателефонувала подрузі, Наталі. Ми дружили ще з дитинства, коли разом бігали босоніж по черкаських лугах. Вона відчула в моєму голосі, що щось не так, і за годину ми вже сиділи в маленькій кав’ярні в центрі села. Я розповідала все: про пости Галини, про нашу сварку, про її зізнання. Наталя слухала, не перебиваючи.

– І що тепер? – спитала вона, коли я закінчила.

– Не знаю, – зізналася я. – Я думала, що знаю свою сім’ю. А тепер… Я не впевнена, кому вірити.

– А діти? – тихо спитала вона.

Я замовкла. Софійка й Тимур – вони були єдиним, що залишалося справжнім. Їхні обійми, їхні сльози, їхні маленькі радощі. Це було реальним. Але все інше? Олег, Галина, їхні таємниці – це здавалося чужим.

– Ти сильніша, ніж думаєш, – сказала Наталя. – Ти впораєшся. Але тобі треба вирішити, що ти хочеш від них. Від Олега. Від Галини.

Я кивнула. Вона мала рацію, але я не знала, з чого почати.

Того вечора я повернулася додому пізно. Діти спали, Олег сидів у вітальні, гортаючи телефон. На столі стояла наша стара сімейна фотографія – ми на пікніку біля річки, усі усміхаємося. Але я пам’ятала, як того дня ми сперечалися через дрібниці.

Я відкрила соцмережі. Новий пост від Галини. На фото – я з дітьми на руках, у нашій захаращеній кухні. Мабуть, вона зробила його, коли я не бачила. Підпис: «Бути бабусею – це не лише радість. Це бачити труднощі, які долає мама щодня. Олено, ти сильніша, ніж я колись була. Дякую, що вчиш мене».

Коментарі були іншими. Менше смайликів, більше слів. «Справжнє життя», «Повага матерям», «Дякую за чесність». Я відчула, як усе в середині мене розслабилося. Вперше за довгий час я відчула, що мене побачили. Не лише Галина, а й усі ті люди, які читали її пост.

Я сиділа в тиші, тримаючи телефон. Олег підійшов і сів поруч. Ми мовчали, але цього разу мовчання не було важким.

– Що тепер? – тихо спитав він.

Я не відповіла. Бо не знала. Чи зможу я пробачити Галині її минуле? Чи зможу довіряти Олегу, який так довго приховував правду? Чи зможемо ми разом побудувати щось справжнє, без масок і постановочних фото? І найголовніше – чи готова я сама переписати нашу історію, щоб вона була не лише для соцмереж, а для нас?

Якщо ця історія торкнулася вас, поділіться нею з тими, хто, на вашу думку, теж її оцінить. Кожен ваш репост допомагає мені писати далі, а також дарує цій розповіді нове життя. Дякую за підтримку!