Свекруха, пані Ольга, скасувала наш романтичний відпочинок біля озера на нашу з чоловіком 10-ту річницю весілля, щоб влаштувати гучну сімейну вечірку в місті. — Це був сюрприз, Руслано, ти ж повинна бути вдячна, — почула я її радісний голос, тоді як усвідомлення зради чоловіка спричинило глибоке розчарування.

Я думала, що моя свекруха хоче зробити нам найкращий подарунок на десятиріччя шлюбу, але її втручання перетворило свято на суцільне розчарування. Тепер я не знаю, що робити, і чи варто продовжувати ці стосунки.

Моє життя завжди було досить спокійним і розміреним. Я — Руслана, працюю вчителькою молодших класів у місті, а мій чоловік Остап — інженер-будівельник. Ми разом уже дванадцять років, десять із них — у шлюбі. У нас двоє чудових дітей: восьмирічна донька Софійка і шестирічний син Максим. Ми живемо у великій квартирі, яку Остап отримав у спадок від бабусі, і, здавалося б, у нас є все для щастя.

Проте, як це часто буває, найбільшим випробуванням для нашого сімейного життя стала його мама, пані Ольга. Вона — жінка з добрим серцем, але з надзвичайною потребою все контролювати. Вона не розуміє, що таке особисті кордони, і завжди вважає, що краще знає, що нам потрібно. Остап — її єдиний син, і, на жаль, він і досі не навчився їй рішуче відмовляти.

Цього року ми з Остапом мали ювілей — десять років подружнього життя. Ми планували відсвяткувати його тихо і романтично, лише вдвох, залишивши дітей на вихідні у моїх батьків. Наша мрія була проста — винайняти невеликий будиночок біля озера за містом, влаштувати пікнік, погуляти лісом, згадати нашу першу зустріч і просто насолодитися товариством одне одного без щоденної метушні. Ми обоє працюємо дуже багато, і такі моменти для нас — на вагу золота. Ми вже навіть забронювали будиночок на п’ятницю і суботу.

За місяць до дати я випадково почула розмову Остапа з мамою по телефону. Він говорив тихо, але деякі фрази долітали до мене.

— Мамо, ми ж тобі сказали, ми хочемо побути вдвох. Це наш ювілей, десять років, — казав він.

— Але ж я хочу допомогти, Остапчику. Ви так багато працюєте, а я все організую, — долинуло мені у відповідь.

— Яке море, мамо? Ми ж не планували далеко їхати, — Остап знизив голос, і я більше нічого не почула.

Я відчула якесь недобре передчуття, але Остап, коли я його запитала, лише відмахнувся.

— О, це мама, вона просто хотіла нам сюрприз зробити, але я їй пояснив, що ми вже все самі придумали. Не хвилюйся, Руслано, все буде так, як ми хотіли, — запевнив він мене, обійнявши.

Я повірила. Остап справді дуже хотів цього відпочинку.

Але за тиждень до свята Остап прийшов додому після зустрічі з матір’ю і був якийсь пригнічений.

— Щось сталося? — запитала я, помітивши його сумний вигляд.

Він сів на диван, важко зітхнув.

— Руслано, ти тільки не сердься, але моя мама… вона все влаштувала по-своєму, — почав він, уникаючи мого погляду.

Моє серце неприємно стиснулося.

— Влаштувала що? Ми ж бронювали будиночок! — я вже відчувала, як у мені закипає роздратування.

— Вона… вона скасувала нашу бронь. І забронювала нам відпочинок у трикімнатній квартирі в місті, — пробурмотів він.

Який відпочинок? У місті? У трикімнатній квартирі? Я не могла повірити своїм вухам.

— Але чому? Ми ж хотіли тиші, природи! — мої емоції почали брати гору.

— Вона сказала, що біля озера комарі, і що там некомфортно. А в цій квартирі, — він говорив уже майже пошепки, — вона вирішила зібрати всіх наших родичів.

— Кого — всіх?

— Ну, її сестру з чоловіком, мою двоюрідну тітку з дітьми, твоїх батьків… Всього… близько двадцяти осіб. На два дні. Вона називає це — велика сімейна вечірка. І вона вже все оплатила, продукти купила, сказала, що готуватиме і що це буде “найкращий ювілейний сюрприз” у нашому житті.

Я просто втратила дар мови. Десять років шлюбу. Двадцять незнайомих людей у квартирі, де навіть не вистачить місця. Ідея про тихий, романтичний відпочинок була розбита на друзки. Це була несподіванка, але не в тому сенсі, що я очікувала.

— Остапе, ти ж знав, що ми цього не хотіли. Чому ти дозволив їй скасувати наш відпочинок? Чому ти просто не сказав їй “ні”? — мій голос тремтів.

— Я не міг. Вона так старалася. Вона сказала, що це її подарунок, що вона витратила всі свої заощадження. Я ж не міг її образити. Вона плакала, коли я намагався їй пояснити, що ми маємо інші плани.

Ось у чому проблема. Він ніколи не може їй відмовити. Він завжди ставить її почуття вище за наші бажання. Це було так несправедливо.

— Вона не поважає нас, Остапе. Вона не поважає наші бажання, — я встала і почала ходити по кімнаті. — Вона зробила так, як зручно їй, і просто поставила нас перед фактом.

— Я знаю, Руслано. Мені дуже прикро. Але що нам тепер робити? Вже нічого не змінити.

— А я не хочу цієї вечірки! Я не хочу два дні поспіль зображати гостинну господиню для двадцяти родичів, більшість із яких я бачила лише один раз у житті! Я хотіла побути з тобою!

— Може, ми зможемо… втекти на кілька годин? — невпевнено запропонував Остап.

Я дивилася на нього і розуміла, що він не винен, але водночас відчувала таке глибоке розчарування в ньому, як у чоловікові. Він мав захистити наші інтереси.

Наступні дні минули в напруженні. Я намагалася переконати себе, що це лише свято, і воно швидко закінчиться. Але чим ближче була п’ятниця, тим гірше ставав мій настрій.

У п’ятницю вранці, коли ми відвезли дітей до моїх батьків, зателефонувала пані Ольга.

— Русланочко, ти вже тут? Я ж казала, що треба приїхати раніше, щоб допомогти мені прикрасити квартиру і розставити посуд, — її голос був гучним і радісним.

— Пані Ольго, ми тільки приїхали. У нас були справи, — відповіла я стримано.

— Які справи можуть бути важливіші за наш ювілей? Я вже годину намагаюся надути ці повітряні кульки, а у мене не виходить! І де Остап? Він мав приїхати і допомогти мені переставити диван.

Я кинула телефон Остапові, відчуваючи, як у мене починається головний біль. Увесь день замість відпочинку ми провели, перетворюючи чиюсь орендовану квартиру на бенкетний зал. Свекруха керувала, як генерал. Кожну мою спробу внести якісь зміни вона рішуче припиняла.

— Руслано, ці сині серветки не пасують до червоних скатертин. Я купила жовті, де ти їх поклала? — кричала вона.

— Пані Ольго, я їх не бачила. Може, ви залишили їх у пакеті? — намагалася я відповісти спокійно.

— Ні, я їх привезла сюди! Ти, мабуть, їх викинула! Ти завжди така неуважна.

Остап у цей час мовчки пересував меблі. Я намагалася поговорити з ним, коли ми залишилися на самоті на кухні на п’ять хвилин.

— Остапе, я почуваюся, як обслуга на чужому святі. Це не наш ювілей, це її шоу, — прошепотіла я.

— Ти маєш рацію. Але вже трохи залишилося. Завтра ввечері вони поїдуть, — Остап виглядав виснаженим.

— І ми отримаємо два дні метушні, — відповіла я, відвертаючись.

Коли прийшли гості, почався справжній цирк. Вони всі були дуже раді бачити Остапа і, здавалося, зовсім не звертали на мене уваги. Свекруха весь вечір розповідала, як вона організувала цей сюрприз, як вона сама купувала продукти, готувала, прикрашала. Вона жодного разу не згадала, що це наш ювілей. Вона поводилася так, ніби це був її бенефіс.

— Остапчику, скуштуй цього м’яса. Я його маринувала три дні, — говорила вона гучно, відсуваючи мене, коли я намагалася поставити на стіл тарілку з фруктами.

Хтось із гостей запитав:

— Ольго, ви ж так багато часу витратили. А як же Остап і Руслана? Вони хотіли відпочити на природі.

— Це дурниці! — засміялася свекруха. — Яка природа? Комарі, сирість, — і додала, обернувшись до мене. — Руслано, а ти чого стоїш? Подивися, чи є ще сік.

Мене це просто розлютило. Я відчула, як мої щоки палають. Я поставила тарілку на стіл і рішуче відійшла.

— Остапе, мені треба на свіже повітря, — сказала я чоловікові, намагаючись зберегти спокійний тон, і вийшла на балкон.

Я стояла і дивилася на нічне місто. Сльози самі котилися з очей. Це було не лише розчарування. Це було усвідомлення того, що я не можу покластися на чоловіка у важливих для мене речах.

За кілька хвилин на балкон вийшов Остап.

— Руслано, ти плачеш? Що сталося?

— Ти ще питаєш? — я ледь стримувала крик. — Подивися, що відбувається. Це не наше свято. Це твоя мама робить із нас посміховисько. І ти знову мовчиш. Ти дав їй зруйнувати все, що ми планували, і навіть не спробував сказати, що ми проти.

— Я не хотів влаштовувати сцену. Це ж моя мама, — Остап виглядав винним.

— І що з того, що вона твоя мама? Я твоя дружина! Ми — сім’я! А ти завжди обираєш її, а не мене! Я втомилася від її постійного втручання. І я втомилася від твого мовчання.

— Руслано, я люблю тебе. Це ж лише один вечір, — він спробував мене обійняти, але я відсахнулася.

— Ні, Остапе, це не лише один вечір. Це десять років її втручання і твого небажання захистити наші кордони. Я починаю думати, що мені все це набридло. Я не хочу так жити. Я не хочу бути на другому місці після твоєї мами.

Його обличчя зблідло.

— Ти… ти говориш про розлучення? Через вечірку?

— Ні, не через вечірку. Через те, що ця вечірка стала символом нашого життя. Символом того, що ми не можемо бути окремою сім’єю.

Наступного дня гості поїхали лише надвечір. Ми з Остапом і його мамою залишилися прибирати. Свекруха все ще була в чудовому настрої.

— Ну, як вам сюрприз? Сподіваюся, вам сподобалося, — запитала вона, радісно посміхаючись.

— Пані Ольго, це було… голосно, — відповіла я, не дивлячись на неї.

Вона не звернула уваги на мій тон.

— Звичайно! Це ж ювілей! Треба ж відсвяткувати з розмахом! Наступного року ми полетимо в гори!

— Ні, не полетимо, — сказала я, і мій голос пролунав голосно і несподівано навіть для мене.

Свекруха здивовано подивилася на мене.

— Чому?

— Тому що ми самі вирішуватимемо, як і де ми святкуватимемо, — я поставила тарілку на стіл так, що вона голосно загриміла. — І ми самі вирішуватимемо, де ми проводитимемо наш час. Ми — дорослі люди, Остапе, і ти, нарешті, маєш це зрозуміти.

Остап стояв мовчки, опустивши очі. Свекруха була здивована.

— Руслано, що ти собі дозволяєш? Ти так розмовляєш зі мною?

— Я розмовляю так, як ви заслуговуєте. Ви не поважаєте нашу сім’ю, пані Ольго, — я подивилася на Остапа, — і ти, Остапе, це допускаєш.

Ми поїхали з тієї квартири в повній тиші. Коли ми повернулися додому, я зібрала деякі свої речі і пішла до моєї подруги, не сказавши Остапові ні слова. Я залишила йому записку, де написала, що мені потрібен час подумати.

Пройшло вже три дні. Остап телефонує щогодини, намагається вибачитися і все пояснити, але я не беру слухавку. Я втомилася. Я люблю Остапа, але я втомилася від його мами і від його нерішучості. Я не знаю, чи зможе він змінитися, чи зможе він, нарешті, виставити кордони. А без цього я не бачу нашого спільного майбутнього. Це не проста сварка. Це про мою повагу до себе і до нашої сім’ї.

Я думаю про те, щоб подати на розлучення. Я не хочу, щоб наші діти бачили, як їхній батько постійно підкоряється своїй мамі. Я не хочу, щоб вони думали, що це нормально.

Я не знаю, чи варто давати Остапові ще один шанс, чи варто просто піти і почати нове життя, де ми з дітьми зможемо бути собою, без постійного контролю і втручання.

А як би ви вчинили на моєму місці?