Свекруха прийшла в наш дім, сіла за мій стіл, з’їла мою вечерю і назвала мене “дивакуватим і тимчасовим рішенням Івана”. А мій чоловік, Іван, просто відвернувся до телевізора. Я дивилась на нього, а бачила порожнечу. І вперше подумала – а, може, я більше не хочу доводити, що гідна бути в цій родині?
Все починалося ще з весілля. Вона не схвалила моєї сукні – мовляв, “зайве мереживо й занадто відкрите для церкви”. Потім були перші свята, перші “слова не в той бік”, перші порівняння з його колишніми. Я думала, перетерпиться. Я ж вихована – старших поважай. Але з роками її критика тільки міцнішала, а мій Іван – тільки більше мовчав.
– Оксано, вона просто така, – бурмотів він, коли я жалілася після чергової сцени.
– А ти який? – запитала я якось. – Той, хто мовчить, коли мене так називають?
Він знизав плечима і вийшов надвір, ніби це дрібниця, а не тріщина в основі нашого шлюбу.
Кожна наша неділя – це була сцена. Галина приходила вчасно, з пирогами, з оцінювальним поглядом і непрошеними порадами.
– Іване, твоя сорочка знову погано випрасувана. Оксано, ну хоч це могла б навчитися робити!
Я мовчала. Аж поки одного дня вона не сказала:
– От бачиш, синку, якби ти тоді з Наталкою не розійшовся, зараз мав би порядну жінку. А не це…
Я сиділа за тим самим столом, що й вона, з її пирогом у роті й солоними словами в душі. А Іван просто… дивився в тарілку.
– Це вже занадто, – сказала я тоді, дуже тихо. – Пора розставити все по місцях.
Того вечора я поклала перед Іваном дві чашки чаю. Сіла навпроти. І більше не посміхалася.
– Ти боїшся її втратити більше, ніж мене?
Він підняв голову. Вперше – розгублений.
– Що ти маєш на увазі?
– Те, що вона ображає мене роками, а ти не захищаєш. Ти її син, я розумію. Але ти ж мій чоловік. Чи я помиляюсь?
Іван почухав потилицю, як завжди робив, коли не мав відповіді.
– Я просто не хочу конфліктів, Оксано.
– А я не хочу жити так, Іване.
Між нами зависла тиша. Не драматична, ні. Глуха, як бетонна стіна.
На третій рік шлюбу я зрозуміла: або я навчусь говорити вголос про своє, або мені доведеться тікати. В буквальному сенсі. Від нього, від неї, від себе такої – слухняної, без права на слово.
Я зателефонувала Галині. Запросила її на розмову. Не обід. Не чай. Розмову.
– Я не збираюся вибачатися, – сказала вона з порогу.
– І не прошу. Лише послухайте мене.
Я вказала на крісло. Вона сіла, як на трон.
– Я не твоя донька, і не буду. Але я твоя невістка. І я не дозволю тобі більше вказувати мені, хто я і що я маю робити.
Вона мовчала, тільки стискала ручку сумочки. Але я бачила – вперше слухає. Можливо, вперше хтось говорив з нею, не пригинаючи голову.
– Я знаю, що ти мене не любиш. І це твоє право. Але мені не потрібна любов. Мені потрібна межа. Бо далі я або вийду з себе, або з цього дому.
– Ти мені пог..жуєш?
– Ні. Я тебе попереджаю. І пояснюю, чому твій син вже кілька тижнів спить на дивані. Бо я не дозволю більше терпіти. Я маю гідність.
Згодом Іван спробував підійти до теми:
– Мамина поведінка справді була грубою, я визнаю… Але ж вона не молода…
– І що? Я маю мовчати, бо їй багато років?
– Ні, просто вона не зміниться.
– А я маю змінюватися роками заради людини, яка навіть не намагається мене зрозуміти?
Він не мав, що відповісти.
Я більше не готувала щонеділі борщів і голубців. Я вишила наволочки з яскравими квітами, які “псують стиль вітальні”. Я пішла на курси з живопису. Я навіть пофарбувала волосся в мідно-русий – і знаєш що? Мені личить.
Галина перестала приходити на неділі. Іван намагався зробити вигляд, що нічого не сталося. Але сталося. Бо я вже була не та Оксана, яку можна зневажити.
І от зараз я живу з думкою: я не добилася її любові. Але я повернула собі повагу. І це для мене важливіше.
А тепер скажи, як ти гадаєш: чи варто жінці роками доводити свою гідність в чужій родині, якщо навіть чоловік не стає на її бік? Чи має невістка мовчати задля миру? А може, варто навчитись говорити вголос інакше – ніколи не почуєш себе?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
