Свекруха приїхала на два тижні і вирішила, що тепер це її дім. Я виставила їй рахунок за комуналку і зіпсований посуд, і знаєте що? Вона навіть не почервоніла.

Здавалось, мій чоловік Сергій — єдина людина на цій землі, яка досі вірить у те, що його мама, пані Лідія, — це найлагідніша, найтурботливіша й найбезпроблемніша жінка у Всесвіті.

Я, Катерина, його дружина, вважала, що насправді вона — талановита актриса, яка ідеально грає роль, коли поруч Сергій, і перетворюється на справжню царицю, що вимагає беззаперечного підкорення, варто йому лише вийти за поріг.

Наші останні два тижні перетворилися на справжній виклик, тому що пані Лідія вирішила навідатися до нас “у гості” не на день-два, а на цілих чотирнадцять діб, і всі ці дні вона поводилася так, ніби ми з Сергієм — її прислуга, а не господарі власного, закредитованого, якщо вже бути до кінця чесною, житла. І коли вона нарешті поїхала, залишивши по собі хаос і відчуття спустошення, я зрозуміла: терпінню прийшов кінець. Я склала детальний список витрат.

Це була середина липня. Ми з Сергієм планували тихий, затишний відпочинок, з обіцянками ніяких родичів і мінімум робочих дзвінків. Але одного вечора, коли ми вже замовили піцу і майже відкрили пляшку вина, Сергію подзвонила мама.

– Катю, ти собі не уявляєш, що там було! Вона просто поставила нас перед фактом! — Сергій відвів мене на кухню, його обличчя було розгубленим.

– Що сталося? Тітка Галя знову на городі сперечалася?

– Ні! Мама сказала, що вона приїде до нас. На два тижні. Уже завтра.

Мене охопило відчуття, схоже на те, коли вимикають світло посеред важливої презентації.

– На два тижні? Сергію, у нас ремонт у ванній запланований і ми ж домовлялися, що цей час буде тільки наш.

– Вона сказала, що її “підкосила” сусідка, яка “не давала їй спокою”, і їй “потрібне наше тихе гніздечко”, щоб відновити сили.

Я ледве стримала зітхання. “Тихе гніздечко” мало на увазі, що я готуватиму, прибиратиму і задовольнятиму всі забаганки його мами.

Пані Лідія прибула не сама, а з двома важкими валізами, в яких, як потім з’ясувалося, були не лише особисті речі, а й трилітрові банки з її улюбленим варенням і п’ять кілограмів картоплі “на всякий випадок”.

– Ох, Катерино! Як тут у вас затишно! Але ці штори… вони такі… несмачні. Треба щось світліше, — це були її перші слова, коли вона переступила поріг, навіть не сказавши “привіт”.

Перші дні були ще стерпними. Свекруха просто відпочивала. Це означало, що вона цілий день сиділа перед телевізором, вимагаючи ввімкнути лише її улюблені серіали на максимальній гучності, а їсти просила лише домашні “котлетки, як у моєму дитинстві”, рецепт яких я, звісно ж, мала вигадати.

– Катюшо, ти ж знаєш, я не можу їсти ці ваші магазинні салати. Зроби мені щось “домашнє”, — якось звернулася вона до мене, коли я поверталася з роботи.

– Лідіє Степанівно, я тільки прийшла. Я зараз візьму готове з морозилки.

– Ні-ні, мені треба свіже. І Сергій теж любить свіже. Я тут не бачу нічого, крім якоїсь запіканки.

Я мовчки пішла на кухню, розуміючи, що мій відпочинок закінчився, навіть не розпочавшись.

Далі почалося “покращення” нашого побуту. Вона переставила всі декоративні подушки, змінила місцями книги на полицях, а в одну з моїх улюблених керамічних чашок налила оцет, “бо так краще зберігатиметься”. Чашка була безнадійно зіпсована.

– Катю, ти не розумієшся на порядку! Треба робити так, як робила я! — заявила вона мені, коли я побачила, що мої ескізи для роботи, які я залишила на столі, вона переклала в коробку зі старими газетами, “бо вони заважали”.

Але найбільше мене вразили її вимоги до води та світла. Вона годинами приймала душ, “щоб змити всю негативну енергію”, забуваючи при цьому закручувати кран до кінця. Світло горіло у всіх кімнатах, навіть коли вона була на балконі, бо “так світліше”.

Одного разу я прийшла на кухню і побачила, що вона замочила улюблену дорогу сковорідку з антипригарним покриттям у розчині соди та якихось засобів, від чого покриття, звісно, злізло.

– Лідіє Степанівно, навіщо ви це зробили? Вона ж зіпсована!

– Ой, Катюшо, ти така дріб’язкова! Це ж просто сковорідка! Зате тепер чиста!

Я почувала себе не господинею, а прислугою в чужому готелі. Я чекала, коли Сергій нарешті поговорить з нею, але він лише розводив руками:

– Мама просто звикла до іншого укладу. Вона не зі зла. Перетерпи, це ж лише два тижні.

Лише два тижні? За ці “лише два тижні” вона зіпсувала мені нерви, посуд і зруйнувала наші плани.

Коли настав день від’їзду, я відчула, як камінь падає з моєї душі. Пані Лідія, як і приїхала, навіть не подякувала. Вона лише сказала Сергію:

– Сину, як тут було добре! Катя, ти хоч би прибрала краще.

Після її від’їзду я вирішила діяти. Я взяла всі чеки, знайшла рахунки за комунальні послуги за цей період і склала детальний кошторис.

Загальна сума: 4180 грн.

Я надіслала Сергію повідомлення з цим списком і додала: “Це справедлива плата за “готельний сервіс” і зіпсоване майно. Я втомилася терпіти. Нехай мама розуміє, що гостинність має межі”.

Сергій подзвонив мені через п’ять хвилин, його голос був сповнений здивування.

– Катю, ти серйозно? Це ж мама! Ти їй що, рахунок виставляєш?

– Саме так. Це не рахунок, це відшкодування. Коли вона поводиться як гостя, а не як рідна людина, яка поважає господарів, тоді й ставлення буде відповідним. Я не готова дарувати тисячі гривень за зіпсовану нервову систему.

Він, як завжди, намагався виправдати її:

– Це просто звичка! Вона не помічає!

– Сергію, доросла людина має помічати, скільки води вона витрачає. Я не прошу “компенсацію за моральні збитки”, але за зіпсоване майно і перевитрати — прошу.

Він обіцяв поговорити з нею. Через годину мені прийшло повідомлення від Сергія: “Мама сказала, що ти “наглієш” і що “так роблять тільки дуже злі люди”. Але гроші вона переказала. Сказала, що “це тобі на морозиво, щоб ти була добрішою”.

Ось так. Жодного вибачення. Жодного визнання провини. Просто гроші, кинуті як подачка. Але для мене це була перемога — перемога здорового глузду над безмежним терпінням. Принаймні, тепер Сергій побачив, що його мама — не ангел, і вона здатна на неприємні вчинки. І що я більше не дозволю витирати об себе ноги.

Але чи правильно я вчинила, виставивши родичці такий детальний рахунок? Чи була моя реакція надмірною, чи це єдиний спосіб захистити власні межі? А як би ви вчинили на моєму місці, дорогі читачі?