Заради нашої з чоловіком квартири я навіть погодилася деякий час пожити зі свекрухою, в якої ще той характер. Але інакше на перший внесок іпотеки ми б з Ярославом не наскладали.
Але ви знаєте, свекруха замість того, щоб економити наші гроші, постійно в нас їх просила. То в неї босоніжки порвалися, то спідницю нову до церкви потрібно. Я вже мовчу про комунальні платежі, і на “хліб з маслом”.
На всі свої забаганки вона випрошувала у свого сина. Я ж на це закривала очі. Як-не-як, а вона нам дала “безкоштовний” дах над головою.
– М’ясо закінчилося. Будеш йти з роботи, купиш. Я щось погано почуваюся. Не хочу виходити на вулицю, – любила придумувати Валентина Андріївна.
І так завжди. Навіть якщо свекруха позичала, вона ніколи не віддавала. А нам ніяково було їй нагадувати. Виходить, що ми тратили на її забаганки стільки ж, як і могли на орендовану квартиру. Але це вже в минулому…
В такому “руслі” ми прожили довгих десять років. І ось деякий час тому ми переїхали в свої квадратні метри. Я нарешті видихнула.
Район ми вибрали віддалений, щоб свекруха не так часто в гості приходила. Адже вона якраз вийшла на пенсію, тому часу вільного у Валентини Андріївни було більше, ніж достатньо.
Коли ми нарешті переступили поріг своєї квартири, ми серйозно задумались про діток. Але це, як виявилося, не дуже сподобалось моїй свекрусі.
Чому, скажете ви? Бо бачите, її синочку доведеться одному іпотеку виплачувати, поки я байдикуватиму в декретній відпустці.
– Ти тільки двох не надумай моєму сину подарувати! – сказала вона мені, і як у воду дивилася. Оскільки на першому ж УЗД лікар нас приголомшив двійнею.
Можете уявити мій подив і “радість” свекрухи. Чоловік взагалі не засмутився. Він сказав, що це в нашому випадку подарунок долі, за який треба дякувати Богу.
А ось Валентина Андріївна так засмутилася, що до виписки зі мною розмовляла “через зуби”. Наче я в цьому винна!
Спочатку після виписки про свекруху навіть чути не було. Вона обурювалася, що до нас далеко добиратись. Загалом мій план спрацював. За онуками вона особливо не сумувала – їй вистачало фото та відео. Я без її допомоги справлялася, тож у гості не запрошувала.
За три роки свекруха у нас була разів – на пальцях порахувати можна. Приїжджала та скаржилася на громадський транспорт. А тому просила у мене гроші на таксі. Я давала, хоча в декреті ми не надто розкидалися фінансами. Але з того часу це стало її звичкою.
Вона спеціально засиджувалась у нас допізна, щоб повертатися на таксі, а не на маршрутці. Візити родички мені обходилися не дешево. У неї завжди були інші відмазки: то холодно, то жарко, то нудить, то в голові пульсує. Для нашої родини це були відчутні суми, тому я почала замислюватися про те, як “прикрити лавочку”.
На день матері свекруха сама напросилася до нас у гості і почала розповідати, як вона скучила за онучками. Цього разу вона попросила, щоб ми їй скинули гроші на таксі в дві сторони, бо громадський транспорт погано ходить.
– Тоді краще залишайтеся удома, щоб не ризикувати нічим. І ви будете здорові, і наші діти!, – сказала я їй.
Розумієте, усі кошти за її проїзд списувалися з моєї карти, а не з карти чоловіка. І мені набридло платити за свекруху. Я з дітьми на таксі не катаюсь. Мене цілком влаштовує громадський транспорт.
Валентина Андріївна почала приїжджати у ті дні, коли мій чоловік дома. Вона звикла, що він їй відмовити не може. Спочатку вона нічого не вимагала, а потім знову взялася за своє:
– Сину, замов мені таксі. Щось так не добре мені стало.
Чоловік викликав. А потім ще раз. Ще раз. І ще раз. Він і сам зрозумів, що візити мами нам не по кишені.
Цими вихідними мені знову зателефонувала свекруха:
– Так за онуками скучила! От ходила на ринок, фруктів їм купила, оплатиш мені машинку, щоб я сумки в руках не тягала?
– І назад теж на таксі?
– Звичайно! Дощ і вітер обіцяють!
– Вибачте, але я не оплачуватиму таксі. Дуже дорого мені ваші фрукти обійдуться. Я краще сама дітям їх куплю і ще в плюсі залишусь. Якщо скучили, приїжджайте на автобусі. Без сумок.
Свекруха кинула слухавку і одразу ж зателефонувала Ярославу, щоб поскаржитися. Вона почала вигукувати, що я спеціально обрала квартиру у віддаленому районі. Валентина Андріївна вимагала, щоб він їй сплатив таксі, адже вона має повне право бачитися з онуками.
Чоловік намагався натиснути на мене, але в нього нічого не вийшло. Мої батьки із села маршруткою їздять і не нічого не кажуть. Хоча постійно приїжджають із повними сумками. З села вони по-інакшому не можуть. Їм чомусь ніхто таксі не замовляє!
Поки свекруха нічого не каже. Про онучок навіть не заїкається. Та й, до речі, пенсія в неї дуже пристойна – могла б раз на місяць виділити гроші на таксі, щоб побачитися з онуками.
Чи не так?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
