І я і Іван виросли в одному селі. Такої хати, яка красувалася на їх подвір’ї, на той час ні в кого не було.
Тато Івана був головою колгоспу, а мама бухгалтером. Це була така сім’я, яка завжди у всіх була на слуху.
Коли Іван зробив мені пропозицію вийти заміж, то багато хто мені заздрив. Та що казати, я сама думала-гадала, за що таке щастя.
Мої батьки звичайні робітники. Мама працювала в школі прибиральницею, а тато завгоспом.
Окрім мене в них є ще двоє дітей, я найменша.
В Івана ж є ще старший брат, який привів в дім до батьків дружину. На даний час в них двійко діточок.
Після весілля ми пішли з Іваном жити на орендовану квартиру.
– Чого ви будете тринькати гроші, живіть у нас, місця багато, – говорили свекри. Але якщо чесно, я не уявляла, як можна трьом господиням вжитися на одній кухні.
Одного разу, я вже була при надії, свекруха почала говорити з Іваном, що таким чином ми гроші на своє житло ніколи не наскладаємо.
– Іване, ти собі з зарплати пару тисяч лишай, а решту віддавай мені на зберігання. Ми з татом будемо потрохи докладати і одного дня купимо вам квартиру.
На той час мені здавалося це рішення ідеальним. Жити на орендованій квартирі і платити “дяді”, було не легко.
Так ми і жили, а точніше, виживали. Я себе і дитину тягнула на дитячі гроші, а чоловік купляв лише найнеобхідніше, бо більша половина зарплати йшла матері.
Так ми протягнули п’ять років. Син вже пішов в школу, а квартирою в нас і не пахне.
Одного дня ми пішли до батьків Івана, щоб спитати, скільки там ще треба докласти, щоб придбати житло, а свекруха каже: “Ой, а ви ніби не знаєте, які по ціні зараз квартири. До мільйону ще багато”.
Саме в цей день свекруха і переконала чоловіка, щоб ми переїхати жити в їх будинок.
– Так ми швидше наскладаємо потрібну суму!
З двома господинями на одній кухні я прожила навіть не два місяці.
– Ми живемо за такими принципами вже майже десять років, тому не думай, що ти така прийшла і будеш тут керувати, – сказала мені дружина Ігоря, “перша” невістка.
Якщо з мамою Івана я менш більш ладнала, то з Анною було не все так просто. Вона і вижила мене з будинку.
Коли Іван був на роботі я зібрала деякі речі і переїхала до будинку батьків.
Іван про нас згадував не часто. Гроші не давав навіть сину. Мені багато допомагали мої батьки.
А одного дня я дізналася, що свекруха відправляє Івана на заробітки в Німеччину.
– Може хоч так на квартиру наскладаєте!
Коли я запитала свекруху, де ті гроші, які ми весь час їм віддавали, та відповіла, що все вкладали в хату, бо думали, що ми з ними житимемо, а я така-сяка, відмовилася від такого щастя.
Вже чотири роки, як Іван на заробітках. Нам з сином свекруха передає по декілька тисяч гривень від Івана, решту “складає на житло”.
Мені через цю ситуацію вже плакати хочеться. Якби не мої батьки, я не знаю, як би ми з сином вижили. А Іван як забезпечував сім’ю брата і батьків, так і продовжує забезпечувати.
Недавно мені спільні знайомі сказали, що в Івана в тій Німеччині вже хтось є. Я й сама розумію, що це не життя. Що нас чекає дальше, одному Богу відомо.
Якби не свекруха зі своєю “допомогою”, жили б ми собі з Іваном в мирі і злагоді…
Автор – Наталя У
Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.
Передрук категорично заборонено!
У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!