– Потерпи ще трохи. Купимо нові меблі для кухні – і тоді…
Світлана тихо зітхала. Ставила на поличку гарні чобітки. Василь завжди знаходив привід обділити дружину обновкою. Не хотів помічати, що старі капці Світлани виглядають убого на тлі його імпортних черевиків.
Їх квартира – як лялька. Світлана в душі дизайнер. Вона вміла створювати гармонійний мікросвіт у батьківській крихітній малосімейці. А в просторій квартирі – шткарно.
Василь любив похвалитися своїм будинком перед друзями і сім’єю:
– Все зробив власними руками.
Світлана скромно мовчала. Вона завжди мовчала. Не суперечила ніколи чоловікові і її мати. І Світлану вчила: чоловік краще знає.
Все приховувала: емоції, думки, красу. Розкішне волосся збирала в «хвіст». Ніякої косметики. В її шафі не було модного одягу. Натомість Василь не шкодував для себе хороших речей. Робота вимагає. Як-не-як, в бізнесі крутиться.
З поважними людьми доводиться справи мати. А Світлані, яка працює в дитячому саду, на думку чоловіка, не варто одягатися зухвало. Мовляв, дітей потрібно привчати до скромності з дитинства.
Тамара, старша сестра, – повна протилежність Світлани.
– Чому ти терпиш Василя, Світлано? Мати терпіла тата. І де вона зараз? А татко вже другу пасію завів. І це в його віці! Подивися на себе! Ти перетворилася на сіру мишку. А була ж красунею, – вичитувала сестру.
Якось не втрималася і висловила своє «фе» Василю.
– Не подобається наша сім’я? Можеш не приходити. Твої цінні поради та настанови нікому тут не потрібні, – відповів на це.
З тих пір сестри почали зустрічатися на нейтральній території.
– Світлано, ти ж через чоловіка скупості дитину втратила. Забула? Пробачила? Не хочеш зізнатися собі, що це правда? – Тамара час від часу заводила розмову на цю болючу тему. – Якби не рила носом картопля на тій дачі, якби не допомагала його вантажити. Що чи не міг твій улюблений заплатити комусь, щоб мішки в машину поклали. Але де там! Копійки шкода, а вагітній дружини – ні.
Світлана розуміла, що Тамара говорить правду. Їх синові вже йшов би п’ятий рік. Вона хотіла б піти від Василя. Але куди? В батьківську малосімейку? Можливо, якби тато жив сам. До Тамари?
У двокімнатній квартирі живуть сестра, чоловік, син і дочка. У сільський будинок? Там давно ніхто не живе. Електрика «відрізали». І батько був би проти. Він вважає, що дорослим дітям допомагати не треба. Повинні самі впоратися зовсім.
– У вихідні підемо в меблеві магазини. Я в одному таку кухню пригледів! Дорогувато. Але не для чужих людей купуємо. Для себе гріх жаліти.
Світлана не любила вихідних. Магазини, дача, прибирання. Іноді приходили до Василя гості. Тоді треба було вправлятися в кулінарних здібностях. У самій близьких подруг не було.
Тамара забула дорогу до їхнього будинку. Батько також перестав навідуватися після суперечки з зятем. Василь хотів, щоб тесть записав на молодшу дочку сільський будинок. Світлана могла б двір продати. Будинок же недалеко від міста. Можна хороші гроші отримати. І вкласти в бізнес.
Правда, батько, ще, коли мати була жива, не хотів продавати будинок. Говорив – це пам’ять. І торгувати будинком не має наміру. Так і тулилися все життя в малосімейці.
– Світлано, ти чуєш? У суботу підемо меблі дивитися! Якщо не хочеш, я сам.
Їй байдуже. Однак відповіла:
– Добре, підемо.
Світлана любила будні. Тому що вони дзвеніли дитячим сміхом.
– Світлана Павлівна, вам подобається мій малюнок?
– Можна, я не буду їсти весь суп?
– Надя, мою ляльку забрала.
– Рибки сумують, коли в дитячому саду нікого немає?
– Світлана Паааавлавна…
Вона знаходила відповіді на всі питання. Витирала малюків сльози. Не змушувала силою їсти суп, зате розповідала цікаві пригоди про моркву, картоплю, цибулю. І діти спритно працювали ложками.
Користувалася авторитетом у батьків.
– Світлана Павлівна, мій бешкетник вдома нікого не слухає, а в саду – як ангел. Порадьте, будь ласка…
– Подарували Анжелі плаття, а вона його не любить. Каже, що синє – це чорне. Воно ж таке красиве. А їй яскраве подавай. Розкажіть Анжелі казочку про синій сукні. Будь ласка.
Світлана придумувала неймовірні розповіді. Іноді сама собі дивувалася. І безглуздо любила чужих дітей. А вони відповідали їй взаємністю.
– Хмара вирішила причепуритися. Її сукня була білого кольору. І у її подруг були білі сукні. Вона хотіла відрізнятися від інших. І вирішила попросити допомоги у веселки.
«Я роздала зараз всі кольори, – відповіла веселка. – Але в моєму відрі залишилося трохи синього кольору. Я можу пофарбувати твоє плаття. Це дуже гарний колір. Його люблять квіти, річки, моря і озера. Він прикрашає землю».
– Світлана Павлівна, Світлана Павлівна, – перебила Анжела. – Моє плаття також веселка розфарбувала?
– Так.
На наступний день дівчинка хвалилася новим вбранням.
У суботу Василь зі Світланою обходили з десяток меблевих магазинів. Знайшли дорогу гарну кухню.
– Мало не забув! Увечері колега обіцяв заглянути. Треба щось до столу купити, – схаменувся чоловік.
Василь пішов вибирати напій, а Світлана зупинилася у цукерковій різноманітності. Її привернула вишукана коробка кольору гарячого сонця. Який чудовий дизайн! А в коробці справжній бельгійський шоколад.
– Світлано, що ти тут робиш? Бельгійський шоколад? Ти дивись, яке дороге! Ті цукерки, що золоті? Ми не маємо зайвих грошей. Я ось пристойний коньяк взяв. Для колеги – повинен йому…
Під час чергового обов’язкового медичного огляду лікар сказала Світлані негайно обстежитися в іншого лікаря. Результати виявилися невтішними.
– Так лікарня останні гроші винесе! – зривався на крик Василь. – За все платити треба! Всім платити треба! Тільки бізнес добре пішов, а тут… Тепер твій батько повинен будинок в селі продати.
У лікарні Світлана сумувала за своїм маленьким щебетунчиками. Розповідала їм подумки цікаві казкові пригоди. Хвилювалася, щоб не забути своїх вигадок. Попросила Тамару принести зошит і ручку, щоб записати.
Повернення на роботу було не тривале. Хвороба знову нагадала про себе. Василь скаржився на долю і на витрати. Батько думав: продавати сільське обійстя чи ні. Тамара вибивалася з сил, щоб допомогти сестрі. Василь навіть попросив, щоб вона приходила додому відвідувати Світлану.
– Коли ти була маленькою, ми називали тебе Світлячок. Ти завжди сміялася. І така гарненька була. Сусідський Андрій був твоїм мачо. Пам’ятаєш? Говорив, коли виросте, одружується на тобі. І так смішно-серйозно зводив брови. Я зустріла його недавно. Питав про тебе. Вітання передав. Важним став…
– Тамара, я все розумію.
– Що?
– І ти це розумієш. Шкода тебе залишати одну. Але ти старша. Повинна мене вибачити.
Одного разу Світлана побачила чи то сон, чи міраж. Її кликав маленький світлий хлопчисько. Він був схожий на ангелика. Крок, другий, третій… Вона майже торкнулася теплої маленької долоньки. І стало неймовірно легко…
До кімнати увійшов Василь:
– Світлано, я тут… купив бельгійський шоколад. Ти спиш?
Вона вже була далеко…
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
